Нейромант - Вільям Форд Гібсон

Кейс побачив за два дні після перегляду добірки, зібраної «Хосакою». Він дійшов висновку, що модерні – це осучаснений варіант Великих Учених, популярних за його юності. Може, Агломератами блукає якась примарна підліткова ДНК, що кодує всі особливості субкультур-одноденок, а потім редуплікується на випадкових часових відрізках. Пантерні-модерні були софтоголовим різновидом Великих Учених. Якби технології дозволяли, Вчені теж ходили би з мікрософтами за вухом. Найбільше важив стиль, а він був той самий. Модерні теж були корисливими жартівниками, нігілістами й технофетишистами.

Модерним, який прийшов під двері горища з ящиком дискет від Фіна, був тихий хлопець на ім’я Анджело. Його обличчя нагадувало шмат гладкої потворної шкіри, штучно вирощеної на колагені й полісахаридах, добутих із акулячих хрящів. Це був один із найстрьомніших результатів вибіркової хірургії, які Кейс бачив у своєму житті. Коли Анджело всміхнувся й показав ножоподібні ікла, Кейс полегшено зітхнув. Зародкові зубні транспланти. Таке він уже бачив.

– Не дозволяй малолітнім гадам змушувати тебе почуватися старим пердуном, – порадила Моллі. Кейс кивнув, занурений у хитросплетені патерни сенснетівської криги.

Це воно. У цьому весь він, усе його буття. Він забував їсти. Моллі лишала коробки з рисом і пінопластові таці з суші на краю довгого стола. Іноді він настільки занурювався, що не хотів перериватися на похід до хімічного туалету, встановленого в кутку горища. Сенснетівська крига мінилася, вкривалася новими візерунками, коли він пробував просочитися в шпарини, вираховував найочевидніші пастки, прокладав наскрізний курс. Це була класна крига. Шикарна крига. Її візерунки палали перед очима, коли Моллі лежала на Кейсовому плечі в ліжку, коли він споглядав червоний світанок крізь ґратчасте дахове вікно. Цей веселковий піксельний лабіринт він бачив одразу після пробудження. Прокинувшись, він сідав за деку й, навіть не вдягаючись, виходив у матрицю. Він ламав кригу. Він працював. Він утратив лік часу.

А іноді, перед тим як провалитися в сон – особливо коли Моллі виходила на розвідку з найманцями-модерними, – хвилею накочувалися згадки про Тібу. Обличчя й неонове світло Нінсей. Якось він виринув із плутаного сновидіння про Лінду Лі – не міг пригадати, хто вона й ким була йому. А коли пригадав, то ввімкнувся в матрицю й пропрацював дев’ять годин поспіль.

Сенснетівську кригу він ламав дев’ять повних днів.

– Я давав тиждень, – зауважив Армітідж, але таки не зміг приховати задоволення, коли Кейс показав йому план набігу.

– Доки розслаблявся, в самого себе час забрав.

– Хріна лисого я забрав, – відповів Кейс, посміхаючись в екран. – Це хороший результат.

– Так, – визнав Армітідж, – але ти все одно не розслабляйся. Порівняно з тим, що на тебе чекає, це стрілялка на гральних автоматах.

– Люблю тебе, Котяча мати, – прошепотів зв’язковий пантерних-модерних. Крізь Кейсову гарнітуру його голос здавався шарудінням перешкод.

– Атланта, кошенята. Можна починати. Як чуєте? Починаю,

– Моллін голос звучав дещо чистіше.

– Чуємо й коримося.

У модерних була саморобна антена в Нью-Джерсі. Вона перекидала шифрований сигнал зв’язкового на супутник секти Синів Христа Царя Небесного – той висів над Мангетеном на геосинхронній орбіті. Модерні вирішили ставитися до операції як до приватного багатоходового жарту, тож навряд вибирали комунікаційні супутники випадково. Сигнал Моллі передавався на супутник через метрову тарілку, приліплену на даху чорного скляного банківського хмарочоса заввишки з будівлю «Сенс-Нет».

Атланта. Розпізнавальний код простий: Атланта, Бостон, Чикаго, Денвер. Код змінюється щоп’ять хвилин. Якщо комусь вдасться перехопити Моллін сигнал, розшифрувати його, синтезувати її голос – модерні це помітять. Якщо вона затримається в будівлі довше, ніж на двадцять хвилин, то цілком імовірно, що звідти вже не вийде.

Кейс залив у горло останню каву, наліпив троди, почухав груди під чорною футболкою. Він дуже слабко уявляв, яку саме диверсію модерні задумали влаштувати для охорони. Його завдання – успішно ввести криголам у сенснетівську мережу, коли Моллі цього потребуватиме. Він спостерігав за зворотним відліком у кутку екрана. Два. Один.

Увімкнувся й запустив програму.

– У жилу, – видихнув зв’язковий. Прорізаючись крізь осяйні шари сенснетівської криги, Кейс чув тільки цей голос. Пішло. Тепер Моллі. Він перемкнувся на симстим і перемістився в її чуття.

Шифратор трохи затуманював візуальну передачу. Моллі стояла перед золотавою дзеркальною стіною у величезному білому вестибюлі – жувала гумку і з очевидним задоволенням вивчала своє відображення. Якби не величезні темні окуляри, під якими повністю ховалися імпланти, вона би цілком вписувалася в антураж: чергова туристка, що сподівається хоч разочок побачити Теллі Айшем наживо. На ній був рожевий пластиковий плащ, біла сітчата сорочка й вільні білі штани, скроєні за торішнім найпопулярнішим токійським фасоном. Вона всміхнулася сама собі й видула гумову бульку. Кейс ледь не засміявся. Він відчував мікропористий пластир на її ребрах і приклеєні ним пласкі корпуси апаратури – радіопередавач, симстим-передавач і шифратор. Горловий мікрофон на шиї вона як могла замаскувала під анальгетичний дермадиск. Руки, сховані в кишенях рожевого плаща, ритмічно стискалися й розслаблялися, наче під час вправ. За кілька секунд він зрозумів, що незвичні відчуття під нігтями викликали леза: вони частково висувалися й ховалися.

Кейс перемкнувся в матрицю. Програма дійшла до п’ятих воріт. Він спостерігав, як його криголам стробоскопічно блимає й звивається перед ними, і майже не відчував, як пальці бігають декою й коригують процес. Прозорі кольорові стіни розсувалися, наче колода карт у руках фокусника. Оберіть карту, сказав він собі. Будь-яку карту.

Шар криги був позаду. Кейс засміявся. Сенснетівська система безпеки прийняла його вхід за переказ від лос-анджелеської філії. Він був усередині. Вірусні підпрограми шлейфом осипалися за спиною, зливалися з кодом криги, готувалися відхилити справжній переказ із Лос-Анджелеса, коли такий надійде.

Він знов перемкнувся. Моллі дефілювала повз величезну приймальну стійку в глибині вестибюля. Годинник, під’єднаний до зорового нерва, показував 00:01:20.

Опівночі, за узгодженим часом, зв’язковий у Джерсі дав команду «в жилу». Дев’ять модерних у радіусі двохсот миль навколо одночасно зателефонували з таксофонів у службу надзвичайних ситуацій. Кожен виголосив підготовлену промову, поклав слухавку й, знявши хірургічні рукавички, розчинився в темряві. Дев’ять департаментів поліції й дев’ять управлінь у справах громадської безпеки намагалися осягнути почуте: маловідома секта войовничих християнських фундаменталістів узяла на себе відповідальність за введення у вентиляційну систему будівлі «Сенс-Нет» забороненої психоактивної речовини, відомої як «синя дев’ятка», у кількості, достатній для клінічних проявів. «Синя дев’ятка», у Каліфорнії відома також як «печальний ангел», у вісімдесяти п’яти відсотків піддослідних викликала напади гострої параної та провокувала психоз, характерним симптомом якого було прагнення вбивати собі подібних.

Кейс клацнув перемикачем, коли