Нейромант - Вільям Форд Гібсон
Кейс підвівся, натягнув нові зім’яті чорні джинси, підняті з підлоги, і присів на коліна біля торб. Перша, яку він розстебнув, належала Моллі: охайно складений одяг, купа якихось дрібних і дорогих на вигляд штукенцій. У другій він побачив абияк напхані речі, купівлі яких не пам’ятав: книги, музика, симстим-дека, одяг із французькими та італійськими етикетками. Під зеленою футболкою він знайшов щось пласке й прямокутне в японському паперовому пакунку-оригамі.
Коли він узяв пакунок до рук, той розірвався. Блискуча дев’ятикутна зірка випала й вертикально застрягла в паркетній щілині.
– Сувенір, – сказала Моллі. – Помітила, як ти весь час із них очей не зводив.
Кейс повернув голову й побачив, що вона сидить на ліжку, схрестивши ноги, і сонно чухає живіт бордовими нігтями.
– Пізніше дехто прийде й перевірить, чи тут безпечно, – попередив Армітідж. Він стояв на порозі зі старомодним магнітним ключем у руці. Моллі варила каву на крихітній німецькій плитці, яку витягла зі своєї торби.
– Я й сама це можу зробити, – відповіла вона. – У мене достатньо обладнання. Інфрасканери периметра, сигналки…
– Ні, – відрізав він і зачинив двері. – Хочу, щоби й тарган не проліз.
– Ваше діло.
На ній була темна меланжева футболка, заправлена в чорні мішкуваті бавовняні штани.
– А ви ніколи оперативником не були, містере Армітідж? – запитався Кейс зі свого місця під стінкою.
Армітідж був того ж зросту, що й Кейс, та через широкі плечі й офіцерську поставу здавалося, ніби він повністю затуляє собою прохід. Він убрався в строгий італійський костюм, у руці тримав портфель із м’якої чорної телячої шкіри. Сережка спецпризначенця у вусі зникла. Загалом симпатичне обличчя – результат незначного втручання пластичної хірургії – нагадувало одночасно всіх помітних медіаперсонажів десятиліття. Крижаний блиск блідих очей посилював враження, що це маска. Кейс уже шкодував, що поліз із запитаннями.
– Я в тому сенсі, що специ типу вас частенько йдуть у лягаві. Чи в корпоративну безпеку, – ніяково додав Кейс. Моллі простягнула йому кружку щойно звареної кави. – Та ваша тема з підшлунковою – типово лягава.
Армітідж замкнув двері, перетнув кімнату й зупинився перед Кейсом.
– Ти щасливчик, Кейсе. Міг би подякувати мені.
– А є за що? – Кейс гучно дмухнув на каву.
– Ти дуже потребував нової підшлункової. Та, яку ми тобі придбали, звільнила тебе від небезпечної залежності.
– Дякую, але залежність мені подобалася.
– От і чудово, тепер у тебе є нова.
– Тобто? – Кейс підвів очі. Армітідж усміхався.
– До стінок основних твоїх артерій, Кейсе, підшито п’ятнадцять капсул. Вони поволі розчиняються. Дуже поволі, але таки розчиняються. Кожна з них містить мікотоксин. Ти з його дією вже знайомий. Ним тебе пригощали колишні роботодавці у Мемфісі.
Кейс кліпнув. Усміхнена маска вела далі.
– Часу тобі відпущено рівно стільки, щоби виконати роботу, на яку тебе найнято, не більше. Виконаєш – і я дам тобі ензим, який відкріпить капсули, не пошкодивши їх. Тобі знадобиться повне переливання крові. Не зробиш його – капсули розчиняться, і ти повернешся в стан, у якому я тебе знайшов. Тож, як бачиш, ми тобі потрібні, Кейсе. Ми тепер життєво тобі необхідні – як і тоді, коли відшкребли тебе з дна помийної ями.
Кейс глянув на Моллі. Та знизала плечима.
– А зараз іди до вантажного ліфта й принеси те, що там знайдеш. – Армітідж дав йому магнітного ключа. – Ходи. Тобі сподобається, Кейсе. Майже як різдвяний ранок під ялинкою.
Літо в Агломератах. Натовпи в торгових центрах – мов трави під вітром. Поля плоті, що починають рухатися тільки під дією потреб і задоволень.
Кейс сидів поряд із Моллі на бетонному бордюрі висохлого фонтана під фільтрованими сонячними променями і спостерігав, як обличчя в натовпі змінювали одне одне, повторюючи всі етапи його, Кейсового, життя. Ось малий зі зморшкуватими повіками. Ось вуличний хлопчисько, руки розслаблені, але завжди напоготові. Ось підліток із ніжним обличчям, вираз його невловимий через червоні окуляри. Кейс пригадав, як у сімнадцять бився на даху. Мовчазна бійка в рожевих променях сонця, що пробивалося крізь геодезики.
Він підсунувся, відчуваючи крізь тонкі джинси холод і жорсткість бетону. Ніякого тобі електричного неонового гамору, як на Нінсей. Інший тип комерції, інший ритм, у якому коливаються запахи вуличної їжі, парфумів і по-літньому свіжого поту.
Там, на горищі, на нього чекає дека «Оно-Сендай Сайберспейс 7». Ідучи, вони лишили купу уламків і крихт білого пінопластового пакування й пилчастого поліетилену. «Оно-Сендай», найдорожчий комп’ютер «Хосаки», модель прийдешнього року. Монітор «Соні». Десяток дисків із корпоративною кригою. Браунівську кавоварку. Армітідж чекав від Кейса схвальних відгуків про кожну покупку.
– А де він сам? – запитався Кейс у Моллі.
– Полюбляє зупинятися в готелях. Великих. За можливості – біля аеропортів. Ходімо прогуляємось вулицею. – Вона застебнула тактичний жилет із незліченними кишеньками різної форми й начепила величезні пластикові окуляри, які повністю ховали під собою її дзеркальні імпланти.
-Ти знала про цей замут із токсинами заздалегідь? – запитався він біля фонтана. Вона заперечно похитала головою.
– Як гадаєш, він не бреше?
– Може, бреше, а може, ні. І так, і так йому це на руку.
– А ти знаєш спосіб знати напевне?
– Ні, – відповіла вона й правою рукою зробила жест, що мав означати мовчанку. – Надто хитра штука, аби сканери її помітили. – Тоді показала рукою: зажди. – Так чи сяк, тобі нема сенсу паритися. Бачила, як ти гладив той «Сендай». Практично порнографія, чувак.
Вона засміялася.
– А тебе він як упіймав? На яку приманку летить робоча бджілка типу тебе?
– Фахова гордість, малий, і тільки. – Знову знак мовчати. -Ходім поснідаємо, гаразд? Яйця, справжній бекон. Гляди тільки дуба не вріж, надто довго ти жер той модифікований криль у Тібі. Реально, ходімо, махнем підземкою на Мангетен, з’їмо там нормальний сніданок.
Фасад прикрашала згасла запилюжена неонова вивіска «МЕТРО ГОЛОГРАФІКС».
