Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Криголами, – промовив Кейс, не відриваючись від кави.

– Криголами. Щоби ламати КР, кібернетичне реагування.

– Проблема в тому, містере, що я вже не жокей, тож я, мабуть, піду собі…

– Я був там, Кейсе. Був там, коли винайшли таких, як ти.

– Ви й поняття зеленого не маєте про мене й таких, як я, друже. Ви можете собі дозволити наймати горлорізок, які притягнуть мою сраку перед ваші ясні очі, та й по всьому. А по деках клацати мені більше не світить – ні за ваші гроші, ні за ще чиїсь.

Він підійшов до вікна й глянув униз.

– Отам тепер я живу.

– Наша характеристика свідчить, що ти намагаєшся змусити вулицю неочікувано тебе вбити.

– Характеристика?

– Ми сконструювали детальну особистісну модель. Купили виходи на кожне з твоїх псевдо й прогнали зібрані на них досьє крізь одну військову програмку. Ти демонструєш суїцидальну поведінку, Кейсе. Модель дає тобі місяць життя на вулиці. При цьому, за медичним прогнозом, нова підшлункова знадобиться тобі протягом року.

– «Ми». – Він зустрівся поглядом із прозорими очима. – Хто такі «ми»?

– А що, якби я сказав тобі, Кейсе, що ми могли б вилікувати твоє неврологічне ураження?

Армітідж раптом здався Кейсові вирізьбленим із велетенського металевого зливка – непорушним, непідйомно важким. Наче пам’ятник. Тепер він розумів, що це сон і що невдовзі він прокинеться. Армітідж не скаже більше ані слова. Кейсові сни завжди закінчувалися такими стоп-кадрами, і цей сон теж добіг кінця.

– То що би ти відповів на це, Кейсе?

Кейс глянув на затоку й затремтів.

– Я би відповів, що ваші слова гівна варті.

Армітідж кивнув.

– А тоді запитався би про умови.

– Умови мало відрізняються від тих, до яких ти звик, Кейсе.

– Армітідж, дайте людині проспатися, – подала Моллі голос із подушки. Деталі голкостріла лежали перед нею на шовку, наче частини коштовної головоломки. – Він уже по швах тріщить.

– Умови, – промовив Кейс. – Негайно. Просто зараз.

Його досі трусило. Він не міг угамувати цей дрож.

Клініка була безіменна. Скупчення охайних корпусів, розділених мінімалістичними садочками. У багатому районі. Він пригадав це місце – уже бував тут під час свого турне по клініках Тіби в перший місяць.

– Тобі страшно, Кейсе. Реально страшно.

По обіді в неділю вони разом із Моллі стояли у внутрішньому дворі. Білі кам’яні брили, зелений бамбук, чорний гравій, пограбаний м’якими хвилями. Садівник, схожий на великого металевого краба, доглядав за бамбуком.

– Воно подіє, Кейсе. Ти й гадки не маєш, на що здатен Армітідж. Прикинь, він цим нейропацанам заплатить за твою операцію програмою, яка робить такі операції. Вони з нею на три роки конкурентів обженуть. Уявляєш узагалі, про які суми йдеться? – Вхопившись великими пальцями за петлі шкіряних джинсів, вона розхитувалася на лакованих підборах червоних ковбойських чобіт. Вузькі носаки оббиті лискучим стерлінговим сріблом. По-комашиному безвиразні скельця її очей спокійно спостерігали за ним, переливалися, наче ртуть.

– Ти вуличний самурай, – промовив Кейс. – Давно на нього працюєш?

– Кілька місяців.

– А доти?

– На інших. Робоча бджілка, без діла не сиджу.

Він кивнув.

– Так дивно, Кейсе.

– Що саме?

– Таке відчуття, наче я тебе знаю. Наче я заздалегідь знаю, що в тій характеристиці. Знаю, як ти влаштований.

– Не знаєш ти мене, сестро.

– Та ти нормальний. Просто не щастить тобі по-чорному.

– А він нормальний? Як гадаєш, Моллі?

Робот-садівник повз до них, прокладаючи шлях упоперек гравієвих хвиль. Здавалося, його бронзовому панциру тисяча років. За метр до чобіт Моллі робот зупинився, пустив спалах і завмер, аналізуючи отримані дані.

– Насамперед, Кейсе, я піклуюся про свою ніжну срацю.

Краб змінив курс, аби уникнути сутички з чоботами, та Моллі дала йому різкого й точного копняка. Сріблястий носак дзенькнув об панцир. Робот перекинувся на спину, але невдовзі підвівся на бронзові лапки.

Кейс сів на одну з брил, поводив підошвами по гравію, порушивши симетрію хвиль. Заходився шукати сигарети.

– У кишені сорочки, – підказала Моллі.

– А на запитання ти збираєшся відповісти?

Він видобув із пачки м’яту єхеюанину, і вона підкурила йому від тонкої запальнички з німецької сталі, яка нагадувала хірургічний інструмент.

– Можу сказати тільки, що з ним точно щось нечисто. Зараз має купу грошей, яких у нього досі не було, і весь час надходять нові суми.

Кейс помітив, як її рот напружився.

– Може, за ним стоїть щось більше.

– У сенсі?

– Точно не знаю. Знаю тільки, що не уявляю, на кого чи на що ми працюємо насправді.

Кейс тупо дивився в дзеркальні скельця. Вийшовши з «Хілтону» суботнього ранку, він повернувся до «Дешевого готелю» й проспав десять годин. Потім довго гуляв уздовж портової огорожі й спостерігав за мартинами, що кружляли над дротяним парканом. Якщо вона слідкувала за ним, то добре ховалася. До Нічного міста він не потикався. Чекав у капсулі на дзвінок від Армітіджа. Тепер він у цьому подвір’ї, надворі неділя, і поряд із ним ця дівчина з тілом гімнастки й руками фокусника.

– Пане, будьте ласкаві зайти всередину, на вас чекає анестезіолог.

Технік уклонився, розвернувся й пішов до клініки, не чекаючи, поки Кейс рушить слідом.

Густий запах холодної сталі й лід уздовж хребта.

Загублений, такий крихітний посеред мороку, похололі руки, образ тіла зникає на тому кінці коридора зі стінами кольору телевізійного неба.

Голоси.

І от чорним полум’ям зайнявся кожнісінький нервовий відросток тіла, і прийшов біль, що його вже годі було назвати болем…

Лежи тихо. Ані руш.

І Рац там був, і Лінда Лі, і Вейдж із Лонні Зоуном, і сотні облич у неоновому лісі, і моряки, й ділки, й вуличні дівки – там, де небо, мов отруєне срібло, там, куди не сягне жоден ланцюг, – поза тюрмою черепа.

Не ворушися, щоб тобі.

Там, де небо розчиняється в сичанні перешкод і стає безколірною матрицею; там, де йому миготять сюрикени – його зорі.

– Ану ляж негайно, дай знайти вену! – Вона сиділа в нього на грудях із тонким блакитним пластиковим шприцом у руці. – Як не вляжешся, горло тобі переріжу нахрін. Ти досі на тих інгібіторах ендорфінів.

Кейс прокинувся й відчув поруч