Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Фін – мій давній діловий партнер. Переважно займається безпекою. Програмами. Ці ігри в приватність – його побічний бізнес. Але я вмовила Армітіджа найняти його технарем у команду, тому, коли він прийде до нас, ти його вперше бачитимеш. Ясно?

– А що в тобі розчиняється з подачі Армітіджа?

– Я проста як двері, – всміхнулася Моллі. – Ми те, що вміємо найкраще, так? Ти не можеш не вмикатися, я не можу не битися.

Кейс пильно на неї подивився.

– То що ти знаєш про Армітіджа?

– По-перше, ніхто на прізвище Армітідж не брав участі в операції «Шалений кулак». Я перевірила. Але це мало про що свідчить. Він не схожий на жодного з хлопців, що вийшли звідти живими. – Моллі знизала плечима. – Велика новина! По-друге, більше нічого не знаю. – Вона побарабанила нігтями по спинці стільця. – Але ти ж у нас кіберковбой, так? Я в сенсі, що ти міг би трохи покопати.

І всміхнулася.

– Він мене пришиє.

– Може. А може, й ні. Гадаю, ти йому потрібен, Кейсе, навіть дуже. Крім того, ти ж маєш щось у голові? Тобі його надурити – раз плюнути.

– А що ще було в тому списку?

– Іграшки. Переважно для тебе. А ще один клінічний психопат на ім’я Пітер Рів’єра. Реально неприємний клієнт.

– Де він?

– Поки не знаю. Але він точняк хворий. Бачила його досьє. – Вона скривилася. – Аж зуби судомить.

Вона підвелася й по-котячому потягнулася.

– То як, малий, уклали з тобою пакт? Працюємо разом? Як напарники.

Кейс глянув на неї.

– А в мене, типу, дофіга великий вибір?

Вона засміялася.

– Шариш, чувак.

– Матриця бере свій початок у примітивних аркадних іграх, у перших програмах для роботи з графікою й військових дослідах із неінвазивним під’єднанням електродів до черепа ссавців, – вів закадровий голос. На моніторі двовимірна космічна стрілялка поволі поступалася місцем заростям цифрових папоротей, які демонстрували можливості логарифмічних спіралей. Далі на передній план вийшли синюваті кадри воєнних хронік, де лабораторних тварин за допомогою шоломів було під’єднано до систем керування вогнем на танках і бойових літаках.

– Кіберпростір. Узгоджена галюцинація, яку щоденно й законно переживають мільярди користувачів з усіх країн, тисячі дітей, що опановують там математичні дії… Графічне представлення даних, отриманих від комп’ютерів усього людства. Незбагненний рівень складності. Лінії світла, впорядковані безпосередньо в позапросторі людського розуму, кластери й сузір’я даних. Наче вогні міста, які перетворюються…

– Що це? – запиталася Моллі, коли він клацнув перемикачем каналів.

– Передача для дітей. – Перемикач переходив із каналу на канал, виводячи на монітор безперервний потік зображень.

– Вимкнись, – наказав Кейс «Хосаці».

– Хочеш спробувати зараз, Кейсе?

Середа. Вісім днів, відколи він прокинувся в «Дешевому готелі» поряд із Моллі.

– Хочеш, я вийду, Кейсе? Раптом тобі простіше на самоті…

Він похитав головою:

– Ні, лишайся, мені все одно.

Він закріпив на чолі ворсисту пов’язку – обережно, аби не зрушити чутливі пласкі сендаївські дерматроди. Опустив погляд на деку в себе на колінах, не бачачи її насправді: перед ним була вітрина на Нінсей, у якій хромовані сюрикени спалахують неоновими відблисками. Глянув угору. На стіні над монітором він повісив подарунок Моллі – прибив жовтоголовою канцелярською шпилькою крізь отвір посередині.

Заплющив очі.

Знайшов ґратчасту кнопку живлення.

І ось у криваво-чорній пітьмі за повіками срібні фосфени вже напливають з-за видноколу, передсонні образи проносяться повз, мов плівка, змонтована з випадкових кадрів. Літери, цифри, обличчя – розмита уламчаста мандала візуальної інформації.

– Прошу, – молив він, – зараз…

…Сірий диск, як небо над Тібою.

Зараз…

…Диск обертається, пришвидшується, стає сферою, світлішає. Розростається…

…І розпливається, розквітає перед його зором, наче текуча головоломка-оригамі, розгортається перед ним. Його безвіддальна домівка, його батьківщина. Тривимірна шахівниця без кінця і краю. Внутрішній зір вловлює східчасті контури червоногарячої піраміди Східноузбережного управління ядерною енергетикою, що палають за зеленими кубами Мітсубісі-банку Америки, а вгорі й далеко попереду – спірально згорнуті щупальця військових відомств, до яких йому не дістатися ніколи.

І десь далеко його тіло засміялося, сидячи на горищі серед білених стін, і далекі руки стисли деку в обіймах, і щоками потекли сльози.

Моллі не було, коли він зняв троди. У кімнаті стемніло. Він глянув на годинник. У кіберпросторі він провів п’ять годин. Відніс «Оно-Сендай» на один із нещодавно придбаних робочих столів, повалився на матрац і накрив голову Молліним спальником із чорного шовку.

Двічі писнула сигналізація, підключена до сталевих пожежних дверей. «Запит на вхід, – промовила вона, – відвідувача погоджено з програмою безпеки».

– То відчиняй. – Кейс зняв із себе спальник, сів на матраці, поки двері прочинялися, – чекав побачити Моллі чи Армітіджа.

– Господи, – почувся хрипкий голос, – я ж знаю, що те стерво бачить у темряві… – Невисока постать перетнула поріг і зачинила двері. – Можна мені світла?

Кейс підхопився з матраца й намацав старий умикач.

– Я Фін, – повідомив Фін і скорчив Кейсові попереджувальну гримасу.

– Кейс.

– Здоров, здоров. Працюватиму із залізом для твого шефа, я так розумію. – Фін видобув із кишені пачку «Партагас», закурив, і кімната наповнилася запахом кубинського тютюну. Підійшов до столу й глянув на «Оно-Сендай». – Наче рядовий апарат. Але це ненадовго. А ось твій головний біль, малий. – Фін вийняв із внутрішньої кишені замацаний канцелярський конверт зі щільного паперу, струсив попіл на підлогу, витягнув із конверта чорний прямокутний предмет. – Кляті прототипи, – просипів він і кинув предмет на стіл. – Закачують їх у полікарбон так, що лазером не розріжеш, не спаливши нутрощі. Самознищуються від рентгену, ультраскану й ще від бозна-чого. Ми його розколупаємо, звісно, хай скільки це забере часу. На тому світі виспимося. – Із цими словами він дуже акуратно склав пакунок і поклав назад у внутрішню кишеню.

– Що це?

– Фактично тумблер. Під’єднуєш до свого «Сендая» і можеш умикатися в живий чи записаний симстим, не виходячи з матриці.

– Нащо?

– Гадки не маю. Знаю тільки, що налаштовуватиму транслятори для Моллі, тож, мабуть, ти до її сенсорної системи підключатимешся. – Фін пошкріб підборіддя. – Тепер ти просто мусиш довідатися, чи тісно там у неї в джинсах, еге ж?