Нейромант - Вільям Форд Гібсон

07_

Над Бейоглу падав дощ, і орендований «Мерседес» плив повз заґратовані й темні вітрини завбачливих грецьких і вірменських ювелірів. На вулиці не було майже нікого – лише кілька перехожих у темних дощовиках зупинились, аби провести авто поглядами.

– Колись європейська частина османського Стамбула процвітала, – промуркотів електронний гід «Мерседеса».

– То це тепер тут нетрі? – запитався Кейс.

– «Хілтон» на Джумхурієт джаддесі, – скомандувала Моллі, відхилившись на ультразамшевому сидінні.

– Чого Армітідж завжди літає сам?

У Кейса боліла голова.

– Бо ти його заколупуєш. І мене, щоб ти знав, також.

Він хотів був розповісти їй про Корто, але вирішив помовчати. У літаку він наліпив снодійний дерм.

Пряма дорога з аеропорту гострим скальпелем врізалася в місто. Кейс споглядав, як повз вікна авто пропливають божевільні кольорові клапті дерев’яних кварталів, кондомініуми, аркокомплекси, похмурі державні житломасиви, стіни з фанери й гофрованої сталі.

У вестибюлі «Хілтону» їх зустріла кисла фізіономія Фіна. Вбраний у новий костюм родом із Сіндзюку, кольору «чорний сараріман», він ніби дрейфував у оксамитовому кріслі серед блідо-блакитного моря килимів.

– Мати божа, – скривилася Моллі, – щур у діловому костюмі.

Вони перетнули вестибюль і підійшли до Фіна.

– Скільки тобі платять, що аж сюди прилетів, Фіне? – Вона вклала торбу поряд із кріслом. – Певно, менше, ніж за те, щоби такого костюма нап’яв?

– Замало платять, солоденька моя, – скривився він у відповідь і передав їй магнітний ключ із круглим жовтим брелоком. – Вас уже поселено. Командир нагорі.

Роззирнувся навколо й додав:

– Гівняне місто.

– Тільки-но тебе з-під купола витягають, у тебе агорафобія розвивається. Уяви, що це Бруклін чи щось схоже. – Вона покрутила ключем у повітрі. – Ти тут за асистента, чи як?

– Треба імпланти одного клієнта перевірити, – відповів Фін.

– А моя дека? – запитався Кейс.

Фін насупився:

– Дотримуйся субординації, питайся в головного.

Напівсхованими під курткою пальцями Моллі показала якийсь знак. Фін придивився й кивнув.

– Ага. Знаю, про кого ти. – Вона кивнула в бік ліфта. – Ходім, ковбою.

Кейс пішов за нею з обома торбами.

Їхній номер мало чим відрізнявся від номера в Тібі, де Кейс уперше побачив Армітіджа. Зранку він підійшов до вікна, за яким майже чекав побачити Токійську затоку. Навпроти був інший готель. Досі дощило. Писарі ховалися під козирками під’їздів, загорнувши в прозорий поліетилен свої старі голосові принтери – доказ, що тут досі дещо поважали писане слово. Млява країна. Він спостерігав за матово-чорним седаном «Сітроен» на примітивному водневому двигуні. З авто вибралося п’ятеро похмурих турецьких офіцерів у зелених мундирах. Вони увійшли до готелю навпроти.

Глянув на ліжко, у якому лежала Моллі, і його вразила її блідість. Мікропористу шину вона лишила на горищі разом із трансдермальним модулем. У її лінзах частково віддзеркалювалися горішні люстри.

Телефон він схопив, не чекаючи на другий сигнал.

– Радий, що ти вже прокинувся, – сказав Армітідж.

– Я тільки-но. Моллі ще спить. Слухайте, командире, мені здається, що час нам трохи поговорити. Гадаю, я краще працюватиму, коли детальніше знатиму, що від мене треба.

На тому кінці запала тиша. Кейс прикусив губу.

– Ти знаєш стільки, скільки маєш знати. Може, навіть більше.

– Ви так вважаєте?

– Вдягайся, Кейсе. І її буди. До вас хвилин за п’ятнадцять прийде відвідувач. Прізвище Терзібаш’ян.

Телефон тихо запищав. Армітідж зник.

– Прокидайся, мала, – сказав Кейс. – Робота.

– Я вже годину не сплю. – Вона блиснула лінзами.

– До нас іде Джерсі Єашлян.

– Ти просто зірка мовознавства, Кейсе. Упевнена, у тобі тече дещиця вірменської крові. Це шпиг, якого Армітідж найняв слідкувати за Рів’єрою. Поможи встати.

Терзібаш’ян виявився молодиком у сірому костюмі та дзеркальних окулярах у золотій оправі. Верхні ґудзики білої сорочки були розстебнуті, і з-за коміра визирало настільки густе темне волосся, що Кейс спершу переплутав його зі спідньою футболкою. Із собою гість приніс чорну хілтонівську тацю з трьома крихітними чашками міцної кави й трьома липкими солом’яно-жовтими східними тістечками.

– У цій справі, як у вас кажуть на інґіліс, головне не напружуватися.

Спершу здалося, що Терзібаш’ян звернувся особисто до Моллі, але потім він зняв дзеркальні окуляри. Його очі виявилися темно-карими – того ж відтінку коричневого, що й по-армійськи коротко стрижене волосся. Він усміхнувся.

– Без них краще, так? Інакше в нас був би тюнель у безкінечність, із дзеркала в дзеркало… Вам особисто, – сказав він Моллі, – треба себе берегти. Тут, у Туреччині, не схвалюють жінок, що дозволяють собі подібні модифікації.

Моллі відкусила половину тістечка.

– Я собі дам раду, – відповіла вона з повним ротом. Тоді прожувала, проковтнула й облизала губи. – Знаю про тебе. Ти стукач, правда ж? – Вона ліниво потягнулася до внутрішньої кишені куртки й дістала голкостріл. Кейс не знав, що він у неї з собою.

– Не нервуйтеся так, дуже вас прошу, – промовив Терзібаш’ян, зупинивши чашку з кавою за кілька сантиметрів від рота.

Моллі навела голкостріл на нього.

– Можливо, дістанеш цілу зграю розривних, а може, й ракові. Одної голки досить, гівнюк. Хіба за кілька місяців зрозумієш, що сталося.

– Будь ласка. Як у вас кажуть на інґіліс, ви мене ставите в незручне положення.

– У мене про таке кажуть «устала не з тієї ноги». Тепер розказуй про свого підопічного й вали геть. – Вона прибрала зброю.

– Він живе у Фанарі, будинок чотирнадцять на Кючук Гюльхане джаддесі. Щовечора сідає в тюнель і їде на базар, я маю маршрут. Останнім часом виступає в готелі «Єнішегір Палас». Це сучасний заклад у стилі турістік. Із поліцією домовлено, що вона має наглядати за його виступами. Управитель «Єнішегір» рознервувався.

Він посміхнувся. Від нього відгонило одеколоном із якимось металічним припахом.

-Хочу знати про його імпланти, – сказала Моллі, масуючи стегно. – Хочу знати точно, на що він здатен.

Терзібаш’ян кивнув.

– Найгірше – це, як у вас кажуть на інґіліс, під-сві-до-ме.

Останнє слово він вимовив чітко, по складах.

– Ліворуч, – повідомив вбудований гід «Мерседеса», коли вони пробиралися лабіринтом мокрих від дощу вулиць, – Капали Чарши, великий базар.

Поряд із Кейсом Фін схвально гмикнув, хоча дивився геть не туди. З правого боку один за