Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Потім розкажу, – відповів він, – мене вже геть розмазало.

Похмільний і розгублений, він лежав із заплющеними очима й намагався скласти докупи уривки історії про чоловіка на прізвище Корто. «Хосака» розсортувала нечисленні дані й зробила добірку фактів, але між ними траплялися значні прогалини. Серед матеріалів були транскрипти записів, які надто швидко прокручувалися на екрані, і Кейс наказував комп’ютеру читати вголос. Були й аудіозаписи слухань щодо операції «Шалений кулак».

Полковник Вілліс Корто прорвався крізь сліпу пляму в російському ППО над Кіренськом. Шатли зробили діру в захисті за допомогою ЕМП. Загін Корто висадився на планерах «Найтвінґ», і їхні туго напнуті крила світилися в місячному сяйві, відбитому від срібного снігу на берегах Ангари й Підкам’яної Тунгуски. Наступного разу Корто побачив світло аж через рік і три місяці. Кейс намагався уявити, як планери розквітають із пускових капсул у небі над замерзлою рівниною.

– Пустили тебе на фарш, бос, – пробурмотів Кейс, і Моллі ворухнулася поряд уві сні.

Планери не могли відстрілюватися: озброєння прибрали, щоби компенсувати вагу консольного оператора, прототипа деки й носія з вірусною програмою «Кріт-9», першим справжнім вірусом в історії кібернетики. Корто і його бійці готувалися до цієї висадки три роки. Вони вже пробили кригу й майже запустили «Кріт-9» у мережу, коли ввімкнулися пульсові установки. Через них обладнання вийшло з ладу. Оператори опинилися в електронній темряві. Прилади планерів збожеволіли – їхні контури вигоріли дощенту.

Потім по них відкрили вогонь із лазерів – наводилися на інфрачервоне випромінювання від невидимих для радарів штурмових планерів. Корто разом із мертвим оператором консолі випав із неба над Сибіром. Він випав, і падав, і падав…

Історія переривалася на моменті, коли у відсканованих Кейсом паперах мав би згадуватися відступ до Фінляндії на бойовому російському вертольоті. На світанку цей вертоліт у хвойному лісі за сигналом бойової тривоги розпатрали з допотопного двадцятиміліметрового кулемета резервісти прикордонної служби. Операція «Шалений кулак» завершилася для Корто на підльоті до Гельсінкі, де фінські рятувальники вирізали його з покрученого вертолітного черева. За дев’ять днів завершилася війна, і Корто перевели у військовий шпиталь у Юті – сліпого, без ніг і значної частини нижньої щелепи. Минуло одинадцять місяців, доки його розшукав там представник Конгресу. Послухав, як дзюркотять катетери. У Вашингтоні й Макліні вже розпочалися показові трибунали. Пентагон і ЦРУ переформатували, провели кадрові чистки, і розслідування Конгресу зосередилося на операції «Шалений кулак». «Там готовий Вотергейт», – пояснив Корто представник Конгресу.

«Полковникові потрібні нові очі, ноги й купа пластичних операцій, – додав представник, – але це можна організувати. Нову сантехніку теж», – потис він плече Корто під просякнутою потом ковдрою.

Корто почув невблаганне дзюркотіння катетера. І відповів, що свідчитиме у своєму поточному стані.

«Ні, пояснив представник, – трибунали транслює телебачення. Їх має побачити виборець».

Представник чемно кашлянув.

Свідчення Корто підготували, підлатали, підмазали й добре відрепетирували. Детальні, яскраві й зворушливі свідчення здебільшого були вигадані групою конгресменів, охочих зберегти певну частку пентагонівської інфраструктури. Потроху Корто збагнув, що за допомогою його свідчень свої кар’єри намагаються врятувати троє чинів, безпосередньо відповідальних за приховування розвідданих про встановлення ЕМП у Кіренську. Коли справу закрили, він став небажаним гостем у Вашингтоні. За млинцями зі спаржею в ресторані «М-Стріт» представник Конгресу пояснив Корто, що розповідати свою історію всім без розбору може бути смертельно небезпечно. Корто міцною правою рукою стиснув йому горло. Задушений представник Конгресу лишився лежати обличчям у млинцях, а Корто спокійно вийшов із ресторану в прохолодний вашингтонський вересневий день.

«Хосака» перелопатила поліцейські рапорти, протоколи про корпоративне шпигунство, архіви новин. Кейс спостерігав, як Корто наймає промислових шпигунів у Лісабоні й Марракеші. Там, судячи з усього, і розвинулася в нього нав’язлива думка про зраду й відраза до вчених та інженерів, яких він підкупав для своїх роботодавців. У Сингапурі він напився як чип і забив до смерті російського інженера, а тоді підпалив його готельний номер.

Потім він виринув у Таїланді, де наглядав за героїновою фабрикою. Далі був найманцем каліфорнійського картелю й кілером на руїнах Бонна. Пограбував банк у Вічіті. Пробілів у досьє більшало, відомості ставали дедалі розпливчастішими.

«Одного дня, – зізнався він у записі допиту, ймовірно, під сироваткою правди, – усе посірішало».

У перекладених із французької медичних висновках ішлося про чоловіка без документів, якого було доправлено до психіатричного відділення паризької лікарні й визнано хворим на шизофренію. Чоловік увійшов у кататонічний стан, і його перевели до державного психіатричного закладу під Тулоном. Там його записали до експериментальної групи, учасників якої намагалися вилікувати від шизофренії за допомогою кібернетичного моделювання. Випадкових пацієнтів забезпечили мікрокомп’ютерами і заохотили навчатися програмувати під наглядом студентів. Чоловік вилікувався. Єдиний з усієї групи. На цьому історія переривалася.

Кейс перевернувся на інший бік, і Моллі пошепки на нього вилаялася.

Задзеленчав телефон. Кейс підтягнув його до ліжка.

– Так?

– Летимо в Стамбул, – сказав Армітідж. – Сьогодні.

– Чого хоче цей вилупок? – запиталася Моллі.

– Каже, ми сьогодні полетимо в Стамбул.

– Просто шикарно.

Армітідж зачитував номери рейсів і години вильоту. Моллі сіла на матраці та ввімкнула світло.

– А що робити з моїм обладнанням? Із декою?

– Фін про це подбає, – відповів Армітідж і поклав слухавку.

Кейс дивився, як Моллі збирає речі. Під її очима були темні мішки, та навіть зі стегном у шині вона рухалася так, наче танцювала. Жодного зайвого руху. Кейсові речі лежали біля торби, звалені купою.

– Боляче? – запитався він.

– Ще одна ніч у Чіна мені б не завадила.

– У дантиста твого?

– Точняк. Дуже обережний. Займає половину тієї будівлі, вся клініка його. Ремонтує самураїв. – Вона застібала торбу. – Бував у Стамбулі?

– Тільки раз, кілька днів.

– Він не змінюється. Старе збочене місто.

– Коли летіли в Тібу, було так само, – розповідала Моллі, роздивляючись крізь вагонне вікно пориті кратерами руїни промзон. Червоні вогні на видноколі попереджали пілотів про близькість атомної електростанції. – Ми саме були в Лос-Анджелесі. Він прийшов і сказав: «Збирайся, у нас квитки в Макао». Коли прилетіли туди, він рушив далі через Чжуншань, а я заплутувала сліди через Лісабон. І наступного дня вже вдавала твою тінь у Нічному місті.

Вона витягнула з рукава куртки шовковий шарф і протерла імплантовані лінзи. Північноагломератські пейзажі збурили в Кейсі плутані спогади про дитинство – жмутки мертвих трав у тріщинах на побитому бетонному шосе.

За десять кілометрів до