Привид часу - Володимир Іванович Савченко

— Ще має бути взаємне відштовхування молекулярних полів у нашої речовини і речовини Г-1920. Три. — Бруно загнув ще один палець. — Оце, мабуть, і все.

— Не густо! — зауважив Летьє. — А що ти скажеш відносно процесів, які відбуваються там у речовині? Не в полях навколо неї, а в самій речовині?

— Я сказав тільки те, що міг обґрунтувати, — сухо відповів фізик.

— Любий професоре, — примруживши очі, зворушливо мовив пілот, — ви нічого нового не провістили! Усі ці елементарні ефекти можна припустити, виходячи з гіпотези античасу. Гравітаційне поле, за Ейнштейном, поширюється за законами, подібними до законів поширення електромагнітного поля. Якщо змінити знак часу у рівняннях Ейнштейна, то якраз і вийде зворотне поширення полів. Такі міркування можна застосувати до будь-яких полів: і до ядерних, і до молекулярних. Що ви на це скажете, професоре?

— Але Бруно обійшовся без парадокса Марини, — заперечив Корнєв.

— Ах, яке страшне слово… «парадокс»! — вигукнув Тоні. — Парадокс — це лише суперечність між застарілими уявленнями і новими фактами. Колись твердження, що Земля кругла, вважалось парадоксом. Ще б пак — ми бачимо, що вона плоска! Виходить, по той бік Землі ходять догори ногами? І те, що Земля обертається навколо Сонця, вважалось безглуздим і небезпечним парадоксом… Не треба боятися парадоксів — з них народжуються нові знання. Хіба вимірювання Майкельсона, які показали, що швидкість світла не залежить від швидкості руху джерела світла, — не парадокс? А з цього виникла теорія відносності! Хіба відкриття, що електрон має і властивості частинки, і властивості хвилі, — не парадокс? А з цього народилась квантова механіка! Хіба відкриття, що атом, тобто по-грецьки «неподільний», насправді подільний, — не парадокс? А на цьому виросла ядерна фізика! І коли-небудь із подиву Марини, який нам здається недоречним, безглуздим, виникне нова наука про час.

— Чудово! — захоплено вигукнула Марина. — Виходили з різних гіпотез: античасу і антимаси, а провістили однакові ефекти! Отже, можемо розібратися, не навмання летимо! — вона обвела всіх блискучими очима і сіла, похмурнівши: «Можемо», «Летимо»… Я тут ні при чому».

Відчинилися двері. Стефан Март зайшов у відсік і став біля стіни. На обличчі в нього був вираз нудьги. Галина довго поривалася щось сказати.

— Послухайте, — заговорила вона — Якщо там речовина з негативною масою, то ми можемо полетіти всі! Троє з нас — зайва кінцева маса, позитивна маса. А там, коло зорі, є негативні маси…

— І можна скомпенсувати! — підхопив Летьє. — Навіть з лишком! Та це ж новий спосіб зореплавання!

Так не хотілось примиритися з неминучим, з розлукою, що астронавти нараз повірили в цю можливість. Марина з надією глянула на Корнєва і Бруно. Стефан пробурмотів:

— А й правда…

Тоні, судячи з виразу його обличчя, був готовий відмовитись од своєї гіпотези, якщо Бруно підтримає Галинину ідею.

Але Бруно не підтримав її.

— А як ми це зробимо, Галинко? — поцікавився він.

— Як? Ну, сядемо на планету або підірвемо з висоти якісь скелі з антимасами на ній, виловимо уламки…

— На яку планету? На ту, що Марина придумала?

— Ну, чому ж придумала… Навколо Сонця обертається дев’ять планет, та ще супутники, та метеорний пояс. Багато зірок мають планети.

— Авжеж. Знадлива картина, — прищурив очі капітан. — От ми прилітаємо туди. Всі. Палива лишилось мало, тільки на поганенький розгін. Дивовижний світ, мелькають планети. Можливо, з антимаси, а може, ні. Але тепер ми не тільки досліджуємо — ми боремося за своє життя. Для нас питання постало по-гамлетівськи: бути чи не бути? Якщо ми зможемо застосувати речовину зорі Г-1920 для польоту, добре. Якщо ні — експедиція гине. Ми напружено шукаємо, працюємо, боремось. Надії змінюються відчаєм і навпаки. Пального нема. Кінчаються харчі, вода, повітря. Ми вмираємо в красивих корчах. Зостається живим тільки наймолодший і найсильніший з нас — Тоні Летьє. Перед його затуманеним поглядом постають страховиська. Від них тхне сіркою, їхня розмова скидається на сатанинський регіт.

І зненацька, за всіма канонами літературного оптимізму, виявляється, що ці страховиська — хороші, мирні і суперкультурні мешканці однієї з численних планет, які пророкувала Галина. Істоти ляскають щупальцями, проказують щось незрозуміле. Всі оживають. Страховиська передають нам свої знання про антимаси, про античас. Заправляють «Буревісник» пальним… І ми, поправившись на чужих хлібах, овіяні славою, повертаємось на Землю. Ех, чого я не письменник! Я б так усе й зробив. А через те, що я не письменник, — голос Корнєва став твердим, — а керівник експедиції, то кажу прямо: авантюри не буде!

— Авантюра! І це говорить Корнєв, — втрутився Март. — Той самий Корнєв, що його проект зорельота-майстерні проголошували авантюрою. Той Корнєв, який тепер чинить авантюру з зорельотом і з… нами!

— Не прикидайтесь дурником, конструкторе! — скипів Бруно. — Проект не був авантюрою, ви це добре знаєте! І те, що ми задумали тепер, — не авантюра! Тут ми розраховуємо на себе, на свої сили, знання, прилади. Авантюра — це коли люди покладаються на милість природи, на щасливий збіг обставин, коли бажане вважають за можливе, а можливе за реальність і відповідно до цього діють. З припущення про те, що існують антимаси, зовсім не випливає, що ми зможемо накидати їх лопатами повні бункери.

— Які ви всі злі, — тихо сказала Галина.

— Ось що, — стомлено промовив Корнєв, — силою ми нікого з зорельота не катапультуємо. Кожен може розпорядитися собою. Але до зорі полетимо тільки так, як розраховували: щоб напевно повернутись на Землю. Якщо ні — повертаємось додому ні з чим. Вирішуйте.

— Все ясно, по-моєму, — підвела на нього очі Марина. — Повинні летіти Бруно, Летьє і ти…

— Летьє! А чому Летьє? — вигукнув Март. — Добре, Іван — командир, організатор експедиції і таке інше. Бруно — дослідник, так би мовити, інтелектуальний гігант міжзоряного масштабу… Третім я прошу послати мене!

— А хто водитиме розвідувальну ракету? Із зорельота всього не розглянеш… Хтозна, які там умови? Тоні цю ракету складав, налагоджував. У Сонячній мав звання майстра спорту з фігурного пілотування легких ракет…

— Я будував розвідувальну ракету разом з Тоні, між іншим! — сказав Март. — У мене теж звання майстра! — Але тут же прикусив язика.

Хто, як не Тоні, навчив його водити ракету? Стефан завжди захоплено дивився на Антона Летьє, «аса планети», мріяв і самому навчитися так садовити ракету «на три точки» в будь-яких умовах, легко робити круті віражі, коли перевантаження досягає 17 g. Що й казати, він не може водити ракету краще, ніж Тоні.

— Я теж за те, щоб летів Тоні, — сказав раптом