Привид часу - Володимир Іванович Савченко
Він заходився було знову перебирати книжки, котушки і пластмасові циліндри з стрічками, але раптом, розізлившись, почав хапати оберемками і жбурляти все в люк перехідної камери. Вціліли кілька довідників, коробка плівок з видами і музичними записами та конче потрібні технічні документи. За чверть години слідом за бібліотекою у космос полетіли і дюралюмінієві стелажі…
Марина із сльозами на очах знищувала оранжерею. Нелегко було виростити в умовах зоряного перельоту ці чудові жовті, червоні і сині троянди, гордовиті півонії, кущі помідорів, огірки і моркву, яблуні та апельсини. Тут, у цьому мальовничому куточку земної природи, астронавти часто відпочивали. Скільки праці і винахідливості вклали вони у виготовлення гіроскопічних гнізд-підвісок, щоб врятувати саджанці від струсів під час гальмування і прискорень!
Тепер через перехідну камеру в пустоту летіла і флора корабля, і механіка! Марина бачила в ілюмінатор, як беззвучно лопались у холодному просторі налиті червоним соком помідори, вмить скручувалися у чорні стручки листочки…
Нарешті Корнєв наладив астронавігатор так, що він автоматично міняв тягу двигунів. Коли маса зорельота зменшилась, надав йому курс. Скрізь панувало безладдя. Капітан спускався вниз по коридорній шахті — і не пізнавав її. За порожніми гніздами кают виднілися ребристі боки корабля. Мимо проповз угору на нейлоновому канаті громіздкий куб з шматками кабеля. Капітан не одразу пізнав електроерозійний верстат, на якому недавно працював.
А музика все лунала у коридорній шахті. Ось ніжно, велично і сумно повела мелодію скрипка, до неї приєднався ріжок, фагот і гобой, потім весь оркестр: «Ромео і Джульєтта» Чайковського.
…Вони зустрілися посеред шахти. Марина втомлена йшла з оранжереї: комбінезон забруднений, волосся неслухняно вибилося з-під хустки. На площадці мовчки постояли, прихилившись одне до одного. Іван поцілував її в очі, відчув присмак солі. «Плакала», — майнула думка. Потім міцно поцілував руки, маленькі, у саднах і в землі. Так, не промовивши й слова, пішов далі.
Він зійшов у самий низ, в асенізаційний відсік. Тут кінчалася житлова частина зорельота.
У кутку Стефан нарощував вініпластову трубку на відросток, що стирчав із стіни.
— Навіщо це? — спитав Корнєв.
— Для відходів, — коротко і сердито пояснив конструктор. — Оранжереї тепер нема. Хай ідуть у паливні камери, анігілюють…
— Слушно, — похвалив Корнєв. — Давай поможу.
— Зніми щиток у лівому кутку — там магістральний всмоктувальний вентиль, — кивнув Стефан. — Тримай викрутку… Все-таки яка дивна істота — людина, га, Іване?
— Чого? — капітан, присівши, орудував викруткою. — Людина — просто людина, і все.
У каютах лунала урочиста музика Чайковського.
Галина рвучко повернула регулятор. Музика обірвалась. Дівчина роз’єднала проводку, взяла інструмент і пішла по відсіках знімати динаміки.
Площадка біля перехідної камери була захаращена різними речами. Тоні розібрав каюти. Побачивши Галину, він простяг до неї руки, щоб допомогти пробратися через хаос.
— Галино, чуєш, Галино! Ото здивуються десь у центрі галактики, як виловлять наше крісло, га? «Космічний літальний апарат небаченої конструкції». Захоплюватимуться: оце техніка, куди нам з нашими спіралодисками…
Дівчина подивилася на пілота усміхаючись: «Ну який він ще хлопчисько! Але я саме таким і люблю його…»
— Стривай, — Тоні пошарив у кишенях, витяг грудочку крейди, написав на оббивці: «Галя + Тоні =?! Привіт, жукоокі! Дихайте носом, якщо він у вас є». Засунув крісло в камеру, натиснув кнопку. — Хай сушать голови…
Розчервонілий і пітний, Бруно, сердито поглядаючи навколо, знімав перебірки між спустілими відсіками; змотуючи кабелі електропроводки, гнучкі пластмасові труби, що підводили воду і газ, видирав із стін електрощити…
Усі працювали мовчки і швидко, розуміючи: що раніше вони повикидають у космос речі, які стали тепер баластом, то більше заощадять дорогоцінного антигелію.
А втім, руйнувати легше, ніж створювати. Вони впоралися за три доби. Вціліли тільки відсік управління, анабіозна установка, електромагнітна катапульта, обсерваторії, частина складу біоприпасів (харчі, вода, кисень), установка для кондиціонування, та ще лежала в стартовому гнізді на носі одномісна розвідувальна ракета «Ластівка». Наостанок астронавти як могли згладили сліди спустошення.
Потім усі зібрались у відсіку УЗП. Двигуни було погашено, зореліт обертався, створюючи відцентрове тяжіння.
— Робимо цикл надприскореного гальмування і зворотного розгону, — оголосив Корнєв. — Через півтори години астронавігатор увімкне двигуни на форсування. Прискорення 80 g, програму ви знаєте. Що ж, — він подивився на Марину, коротко усміхнувся, одвів очі, — приготуйтесь до сну. Я — останній…
Астронавти по черзі роздягались, щоб одяг не ушкодив тіло при заморожуванні, і занурювались у контейнери.
Імпульс випромінювання перетворював їх на лід. Автомат сам умикав і вимикав генератори. Капітан відводив вкриті памороззю контейнери в магнітні гнізда. Через десять хвилин він лишився один.
Корнєв поставив під проміння генераторів свій контейнер, увімкнув струм електромагнітів. Тепер стальні основи контейнерів і генераторних колон наглухо прикипіли до підлоги і гнізд; 80-кратне перевантаження не зсуне їх.
Ще раз оглянув усе, роздягся, набрав на дисках автомата видержку «120 годин», увімкнув 60-секундну затримку перед спрацюванням системи, вдихнув повні груди повітря, пірнув з головою у воду і став ждати.
Очевидно, він проробив усе це надто швидко. Чи секунди збігали повільніше. Як би там не було, Корнєв відчував, що повітря спирає йому груди. «Перемудрували Аскер і Крон, — роздратовано подумав він. — Переавтоматизували! Звичайно! Треба було провести кнопку вмикання у бак, а не ставити видержку. Чекай тепер! — Він мучився від задухи, судорожно стиснув щелепи і губи, щоб не втягнути в легені води. — Що ж таке? Невже автомат зіпсувався? Може, вискочити з контейнера?»
Та перед очима раптом постала картина, що запам’яталася з часу випробування УЗП: піддослідний кролик звільнився від вантажу, що тримав його на дні контейнера, і сильним стрибком вискочив з води. В ту мить спрацювали генератори — біла грудочка, в яку перетворився кролик, замерзши на льоту, дзенькнула об підлогу й розсипалась на скалки, мов скло.
В очах капітана закрутилися червоні кола. Від натуги він заскреготів зубами, щосили відштовхнувся ногами, вилетів з циліндра і клубком покотився по підлозі. Підвівся. Плече і груди були в багрових саднах. «У чому ж справа?» Корнєв підійшов до автомата. Алюмінієвий кожух тьмяно вилискував у світлі газорозрядних ламп. Погляд капітана впав На лічильник автомата: цифрові диски, які він тільки-но встановив на «120», показували у вічку «000».
Іван не встиг отямитися від недавньої задухи, як у нього знову тривожно закалатало серце.
— Невже
