Українська література » Фантастика » Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Читаємо онлайн Привид часу - Володимир Іванович Савченко
зорі. А для нас вистачить цікавих справ і на Землі. Правда ж, Тоні? Правда? Чого ти мовчиш?

— Ех, викупатися б зараз у морі… — мріяв пілот. — Я б заплив далеко-далеко. А потім смажився б на сонечку, лежачи на піску;

— А ще блукати по вулицях, дивитися людям в обличчя…

— Послухай, Галинко, а взагалі схоже, що ми знаємо карту Метагалактики з точністю до «навпаки»! Не єдина ж така зоря у Всесвіті, та й не одна галактика, мабуть. Тепер кожну зорю треба брати під сумнів: там вона, де ми її бачимо, чи в протилежному боці? І зорельотчикам доведеться добре пильнувати, щоб не вийшло як у нас. Але все одно страшенно цікаво, що ж там таке? А що коли й справді античас? І ми, люди з малюсінької планети Землі, оволодіємо ним… Заради цього варто рискнути. Іван має рацію. А взагалі нічого не трапиться — всі повернемося. Одні в зорельоті, інші так. Найшвидше прибудуть ті, що полетять у контейнерах: заплющили очі тут, а розплющили вже на Землі. Уявляєш, післязавтра ти будеш на Землі!

— А ти? Ти хочеш летіти туди?

— Звичайно! Але не хвилюйся. Все буде гаразд. Сім посадок на Місяць, посадки на Юпітер, Плутон, дванадцять рейсів через астероїдний пояс між Марсом і Юпітером, безліч метеорних атак — і, як бачиш, цілісінький.

Вони помовчали.

— Тоні…

— Що?

— Ні, нічого.

— Ти чимось схвильована, Галинко?

— Ні, це я так. Просто гидко підкорятися рівнянням. «П’ятий степінь»! «Зайва маса…» Ніби я вже не людина, а просто п’ятдесят кілограмів.

— Тим більше, що в тобі не п’ятдесят, а сорок вісім з половиною…

Бруно Аскер палив цигарку за цигаркою.

«…Думай, фізику, думай! Поспати ще встигнеш… Ось ти лежиш у темряві, лише цигарки жевріють, а за стіною, за кілька метрів пустота. Яке зрозуміле слово «пустота»! Нічого, нічогісінько немає… А вчені століттями сушать голови, вирішуючи, що це таке…»

Бруно пригадав лекцію Поля Дірака. Москва, 1956 рік. Тоді Аскер був ще хлопчиськом, захоплювався фізикою… У залі політехнічного інституту повнісінько людей. Сухорлявий високий чоловік, зовсім лисий, гостроносий, лобатий, запалі голубі очі… Один з тих, хто проголосив революцію у фізиці, вчений, який передбачив антиречовину! Бруно вбирав усе, що він казав, мов суха земля дощ.

«Кожна точка пустоти, — твердив учений, — це енергетична «яма», заповнена прихованими елементарними частинками. Щоб «вийняти» частинку з «ями», треба надати їй величезної енергії, наприклад, бомбардуючи пустоту нуклонами[8], розігнаними в синхрофазотронах. На місці тої частинки, що вискочить із «ями», лишиться дірка у вакуумі — античастинка»[9]. Та ще більш дивовижний висновок з цієї теорії: вакуум — енергетична яма безмежної глибини! У кожній точці його ховається сила-силенна електронів, протонів і нейтронів — повний набір частинок з енергією від «мінус — Mc2» до негативної безмежності. Ну, звичайно! Так має бути, щоб, згідно з квантовою механікою, не лишалося вільних рівнів негативної енергії. Інакше частинки якось виявлять себе, а це суперечить факту, що пустота все-таки пуста…

Так, тут учений схитрував. Правда, сам Дірак навіть не намагався філософськи обґрунтувати свою теорію. Він підносив до істини витонченість, дотепність. Так-так! «Учений ніколи не знає, наскільки близька до істини нова теорія, навіть якщо вона вдало пояснює якісь спостереження і підтверджується новими спостереженнями. Але якщо теорія дотепна, а висновки її тішать нас математичною витонченістю, то вона — ближча до істини, ніж менш дотепна і витончена теорія. Істина завжди красива і не банальна…»

Ще тоді в Бруно виник сумнів: матерія без руху — яка ж це матерія? Він навіть послав записку, в якій лукаво запитував: «М-р Дірак, а бог є?» Її не прочитали…

Як давно це було! Він устиг пройти шлях од школяра до вченого, кваліфікованого фізика. Речовини — і ті, що були на Землі, і ті, що люди створили самі, — розкривали йому в лабораторії і в математичних розрахунках найглибші свої таємниці. Він сам створив небувалі речовини і повірив у себе.

І ось тепер знову став школярем…

Там якась нова речовина, біля цієї Г-1920. Яка? Коли б хоч крихту її та зробити аналіз — одразу стало б ясно. Але її немає. Вона там — темна брила, що вбирає промені.

«Думай, Бруно, думай… Мало зруйнувати уявлення про античас, треба запропонувати щось замість нього. Ти повинен довести і собі, і всім, що знадобишся для дослідження цієї Г-1920. Адже схоже, що зоря ховає саме те, що ти шукаєш, заради чого ти вирушив у експедицію.

Так, ти знову школяр. Початківець у класі природи. Природа… Вона не обмежує себе лабораторним стендом — творить скрізь, завжди, нескінченні мільярди років. Її пробірки — зорі і туманності. Її стенд — простір… Дурниця, що природа нібито варіант бога! Немає природи — є матерія, яка розвивається!

Як важко прийти до висновку, коли його треба зробити самому! На Землі зібралися б учені — сперечалися б, думали, обчислювали. Схрещувалися б протилежні погляди, ідеї. І, наче від удару кременя об кремінь, висікалися б іскри істини.

Навколо пустота. У ній відбувається кругообіг матерії: речовина перетворюється в енергію, енергія — у речовину. В ній виникають, розвиваються і вмирають галактики, туманності, зорі. Навіть такі дивні, як ця Г-1920. Ні, звичайно, важко повірити у всесвіт Дірака, сповнений прихованими частинками з негативною енергією. Але щось у цьому є, якщо можна дістати позитрони, антипротони, антинейтрони і синтезувати з них антигелій. Думай, фізику, думай…»

А «Буревісник» мчав крізь зоряну ніч. Стовп біло-голубого вогню за кормою подовжився: Стефан підвищив гальмову тягу у півтора рази.

6. ІВАН КОРНЄВ

Музика лунала в зорельоті — у відсіках, у коридорі, у каютах. Але тепер до звуків фортепіано, скрипок, контрабасів, арф усе частіше примішувався стукіт, скрегіт, металу, сичання газових різаків.

Летьє і Бруно Аскер у скафандрах з магнітними присосками на черевиках повзали по неосяжному корпусу зорельота, оддирали газовими різаками кожухи бортових двигунів, оголювали багатотонні камери з чорного ядерного моноліту.

— Робили на совість… Ніяк не одідрати! — промурмотів Тоні у мікрофон.

Нарешті права камера тихо відокремилась од борту. Зореліт струсонуло. Бруно не встояв, сів. Камера зачепилася за виступ вихідного люка — корабель здригнувся від нового удару. Летьє підбіг до неї, неприродно стоячи під прямим кутом до Бруно, почав одпихати чорний циліндр руками. Звільнившись од зайвої ваги, зореліт знову рвонув уперед. Камера зникла за кормою серед вогню і зірок.

— Іване, уповільни швидкість, а то нас потягне за реактором! — вигукнув пілот.

Стефан, який ухилився від демонтажу, руйнував бібліофільмофонотеку.

Відгуки про книгу Привид часу - Володимир Іванович Савченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: