Привид часу - Володимир Іванович Савченко

— Добре, — примирливо сказав Стефан. — Ці психологічні довбання ні до чого. Вважай, що мене переконали. Не твої слова, ні. Мовчанка інших. — Він обернувся до Летьє. — Не в легкодухості справа, пілоте. Не думав я повернутися на Землю у свіжозамороженому вигляді…

— А може, тобі доведеться летіти до зорі, — зауважив Іван. — Зараз кинемо жеребок.

— Так, справді, — пожвавішав Бруно. — Почнемо жеребкування!

— Ні, краще розіграємо цю справу в карти, га? — в’їдливо зауважив Летьє.

— Облиш! — докірливо кинув йому Бруно.

— Чому облиш?! — підвищив голос Тоні. — З якої речі ми маємо розігрувати долю експедиції? Адже ми розігруємо не тільки подальшу роль кожного з нас, а успіх чи поразку всієї справи. — Він поступово заспокоївся. — Ну, скажіть відверто, невже все одно, хто полетить до цієї зорі, — Марина, Стефан і Галина чи Корнєв, Бруно Аскер і…

— І ти? — глузливо додав Стефан.

— А хоча б і я? Невже це рівноцінні сили для такої експедиції? Адже тепер риск незмірно зросте…

— Він має рацію, — сумно і спокійно сказала Марина. — Це не для мене. Я біолог, лікар — там це не головне!

— Що ж ти пропонуєш? — спитав капітан у Летьє.

— Обговорити і проголосувати.

— Правильно.

— Тепер конкретно, — підхопився підбадьорений Летьє. — Пропоную…

— Почекай! — владно спинив його Корнєв. — Це ми вирішимо потім. Спочатку невідкладне: демонтаж, форсування, гальмування, розгін… А зараз — оголошую ніч на вісім годин. Чергує Стефан. Усе…

Астронавти почали розходитися по каютах.

— «Оголошую ніч!» — Летьє жартівливо підштовхнув Корнєва до дверей. — Наче всевишній у перший день створення світу!

— Ех, Тоні, якби я був всевишнім… — Іван втомлено усміхнувся, — я б створив із нічого тонн 50 антигелію. А потім ми б показали усім богам!

5. СТЕФАН МАРТ

— А як сталося, — спитав голова Зоряного комітету, — що один крижаний контейнер, випередив два інших на цілу добу? До речі, хто з вас був у цьому контейнері?

— Я, — ніяково відповів конструктор Март.

Уже спустилася ніч. На вулицях засяяли пунктири білих ліхтарів, геометричний вогненний розсип вікон, різноколірні лінії вивісок і реклам. Вогники мерехтіли у вологому повітрі. А вгорі мигтіли, переливалися всіма барвами спектра — від червоного до голубого великі зорі. Супутники Космосбуду низкою білих кульок перетинали іскристий пил Чумацького Шляху.

Над осокорами набережної пливла Венера.

— Невже ви стартували не разом? Чи система катапультування спрацювала нечітко?

— Система спрацювала чудово, — в голосі Галини Крон відчулося глузування. — Нечітко спрацював її конструктор…

Стефан докірливо подивився на дівчину.

— Та що там «нечітко»? Моя поведінка була обурлива. Соромно згадувати. Заплутався тоді в усьому: в собі, в обставинах, у своїх ідіотських честолюбних думках…

З-за чорних гір, тягнучи за собою хвіст стартового полум’я, рвонулася вгору ракета. Тріпотливе жовте світло на кілька секунд освітило все навкруги. Хвіст вогню за ракетою швидко скорочувався, линучи до зірок. І тільки коли ракета зникла у темряві ночі серед світил і вогнів Космосбуду, почувся гуркіт стартового вибуху.

— Найбільше мене пригнічує, — промовив Март, — що вони там думають про мене погано…

«Буревісник» летів крізь безмежну зоряну ніч. Власна інерція все ще тягнула його назад, і він боровся з нею, відштовхуючись од простору двохсотметровим стовпом біло-голубого вогню. Якби це було в атмосфері, навіть у найвищих шарах, — гуркіт анігіляції потрясав би скелі і ламав дерева, але чорна пустота ковтала стовп беззвучно.

Стефан Март обходив відсіки зорельота і, дивлячись у список, відмічав крейдою місця, де завтра команда мала почати розгвинчувати, різати, ламати… «Так, мабуть, католики малювали хрести на дверях гугенотів перед Варфоломіївською ніччю, — подумав він. — Ну, ні, це я зроблю, але сам не ламатиму, красненько дякую!»

Він дерся по скобах. Тепер, коли двигуни працювали, коридор зорельота перетворився на півторасотметрову шахту. Знизу тягло теплом.

Конструктори з «Діпрозорі» пороззявляли б роти, побачивши, як він вирішив задачу з двигунами. «Проект самоз’їдання зорельота», — так охрестили колись проект ці дотепники. А він зробив! І в яких умовах: у космосі, на субсвітловій швидкості! Тепер пояс анігіляційних камер силою свого тяжіння сам потроху зсовувався вперед по корпусу «Буревісника», а стінки і перегородки спустілих паливних відсіків, замість того щоб висіти на кормі непотрібним баластом, теж згоряли. Цей винахід дав можливість збільшити швидкість зорельота на 6000 кілометрів за секунду.

Дерева оранжереї стирчали із щільної земляної стіни, мов дула гармат, оповиті зеленим димом. Стефан глянув і здивувався: кому це спало на думку поставити підпірки під віти? Тепер уже це ні до чого.

«Та це ж я і Корнєв — ще коли вимірювали паралакс Г-1920», — згадав він і сумно всміхнувся. Три Доби минуло відтоді, три доби, які вробили переворот у їхньому житті.

Стефан дотягнувся до найближчої карликової яблуні, зірвав велике яблуко, почав розглядати. Яблуко було зеленкувате, тверде, на прозорій шкірочці проступали білі цяточки. Перші яблука — вони всі так чекали на них, а тепер навіть ніхто не згадує. Стефан поклав яблуко в кишеню і поліз по скобах вище.

Зверху з явилися білі овали дверей. Март зупинився, перевів подих. Жилі каюти. Спроектував їх він, як колиски чортового колеса, — з гіроскопічним підвісом. У них можна спокійно спати навіть під час маневрування.

«Тепер вони вже не потрібні». Март почав ставити крейдяні позначки на ледь помітних опуклостях обшивки — кришках підшипників! І нічогісінько він не покаже на Землі. Все вилетить. Усе загине.

Раптом рука Стефана повисла в повітрі. Стривай, а це ідея! Проектувати зорельоти так, щоб, коли стане не потрібне якесь устаткування, його можна було відгвинтити й викинути! Наприклад, телескопи — у зворотному польоті не потрібні, та й уся обсерваторія теж; вистачить астронавігатора. Навіщо ж витрачати на них анігіляційне пальне? Тільки краще не викидати, а спалювати у двигунах. Так, звичайно, — і враховувати це у проектному запасі пального! Це ж новий принцип конструювання зорельотів! Є з чим повернутися на Землю!

Стефан повеселішав. Ні, він не просто маса.

Йому раптом захотілося декламувати на весь голос, але він одразу опам’ятався: в каютах сплять!

Та в каютах не спали.

До Івана Корнєва прийшла Марина, прийшла, щоб сказати все: тепер уже було байдуже, хто перший скаже про це. Вони стояли обнявшись, двоє красивих, сильних, суворих людей, і мовчали. Все було зрозуміло без слів: він полетить до зірок, Марина — до Сонця. Проте вони збережуть почуття, яке прийшло хоча й пізно, але владно…

Тоні і Галина теж не спали.

— Нехай летять до