Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Остап Іскра по-новому дивився на знайому зорю. Десь поблизу неї і таємнича Г-1920 — зоря, яка вбирає проміння…

— Скажіть, товаришу голова, — спитала раптом Марина, — а як би ви діяли в такій ситуації?

— Серйозне питання! — всміхнувся Остап Іскра. — Відразу й не відповіси…

Але астронавти дивились на нього так вимогливо, що він зрозумів: пустими словами тут не відбудешся. Для них його відповідь — оцінка експедиції, їхніх справ і вчинків.

Голова Зоряного комітету замислився. Він ще раз причепливо перебрав у пам’яті все, що знав і що йому розповіли тепер, і підвів голову.

— Напевно, так само.

Частина друга

МУЖНІСТЬ

1. МИМО ЗЕМЛІ

Минула тільки хвилина з того моменту, коли втретє спрацювала катапульта, — одна з тих хвилин, які запам’ятовуються краще, ніж часом роки.

Астронавти мовчки прибирали відсік УЗП.

— Тоскно буде, хлопці, — порушив тишу Бруно.

— Тепер ти зможеш перевірити свої розрахунки на практиці, — обізвався Летьє; він закотив штани і почав збирати губкою воду з підлоги.

— Які розрахунки? — не зрозумів Бруно.

— Щодо «часу набридання».

— А-а… Помовчали.

— Даремно ти з нею так… — докірливо кинув Корнєв, повертаючи вбік башту генератора.

Тоні зрозумів, про що мова.

— Ні, недаремно. Може, ми не повернемось. Навіщо їй потім любити спогади? Ждатиме не знати чого. Хай краще скоріше викине мене з голови. Нащо їй псувати собі життя!

— А дитина?

— Дитина?! — Тоні завмер з губкою в руках, на його ноги стікала вода. — Та ти що?

— Невже вона тобі нічого не казала? — здивувався Корнєв. — Оце так… дідько б вас забрав, молодих коханців! — він скрушно ляснув себе по боках.

Бруно спантеличено позирав то на Івана, то на Летьє: він почув про це вперше.

Через день двигуни остигли. Контейнери віддалились од зорельота на вісім тисяч кілометрів, але промінь прожектора наздоганяв їх у пустоті. В телескоп Корнєв розрізняв блискітки, що мерехтіли серед зірок: вони обертались після поштовху катапульти. Ось телескоп ледь помітно зсунувся, блискітки в окулярі зникли. Це Бруно спрямував зореліт на попередній курс. Корнєв вимкнув прожектор. На душі стало спокійно і порожньо.

Все було готове. На дисках автомата набрано «44600» годин: астронавтам доведеться на п’ять років виключитися з життя. Кнопка вмикання тепер була проведена в один з баків.

— До зустрічі коло Сонця! — Летьє вскочив у контейнер.

— До зустрічі!

Капітан заморозив товаришів, вліз у прохолодну воду свого контейнера, оглядівся: через п’ять секунд після того, як увімкнуться генератори УЗП, погасне світло, з двигунів ударить стовп вогню, зореліт розженеться до 0,91 світлової швидкості і летітиме, темний і безмовний, від оранжевої лжезорі за кормою. «Вимикаю час», — подумав Корнєв, набрав у легені повітря, пірнув і натиснув кнопку.

«Вимикаю час». Корнєв мимоволі мало не натиснув на кнопку вдруге. Він був майже певен, що система не спрацювала. Лише згадка про те, що сталось з ним минулого разу, утримала його руку. У відсіку було темно. Вода стала теплою. Мозок і тіло Корнєва зафіксували тільки дві події: погасло світло, вода враз нагрілась.

Капітан обережно виліз з контейнера, намацав на стіні вимикач, засвітив світло.

Нічого не змінилось у відсіку, тільки повітря стало задушливим, пахло залізом. Корнєв зняв кожух з автомата. Еге, так і є: латунні гвинтики позеленіли від дії повітря, олов’яні спаї у схемі стали сірими.

Перш ніж повернути до життя товаришів, капітан зайшов в обсерваторію. Зоряний тунель, у якому летів «Буревісник», виблискував яскравіше, побілів. Корнєв увімкнув протиобертання — тунель розсипався на зоряний порох. Під ногами сліпуче палала біло-жовта зоря. Через невагомість капітанові здавалося, що він падає на неї. «Сонце. Все гаразд».

Чекали третю годину. Тоні, знудившись, пішов в обсерваторію на кормі — подивитись, яке при такій швидкості зоряне небо позаду зорельота. Аскер сів біля душника кондиціонера, смакував першу після пробудження сигарету і слухав міркування капітана.

— Ми справді проживаємо якісь обривки часу, — задумано мовив Корнєв, спершись ліктем на поручні трапа. — А на Землі нас нема вже двадцять сім років. І не буде ще сімдесят… Мине майже сто років, поки ми повернемось! Сто років бурхливого життя, подій, справ, відкриттів, винаходів, суперечок, кипіння людських пристрастей — безповоротно зникнуть. Безповоротно! Невже нічого не можна зробити? Невже людям не пощастить подолати це витрачання життя у міжзоряних подорожах? Хай це буде «плин часу» чи перебіг подій, у яких ми позбавлені можливості взяти участь. Справа не в термінах. Невже людству не подолати інерції життя світу? Може, там, біля зорі…

Двері відчинились, на порозі стояв Летьє.

— З-з-з… — почав він, натужачись і червоніючи. Корнєв співчутливо подивився на пілота.

— Іване, стусоніть його, щоб не мучився, — кинув Бруно, благодушно пускаючи синій димок.

Від злості до Тоні повернулась мова:

— 3-з-з-зорі нема!

— Та ну?! — фізик ляснув себе по коліну. — Скандал!

— Не розумію, до чого тут жарти? — Корнєв слідом за Тоні кинувся до кормового телескопа.

Бруно лунко почимчикував за ними по коридору.

Тепер сліпучі спалахи анігіляції не заважали спостереженню, видно було весь зоряний простір позаду корабля. Невидима лінза субсвітлової швидкості викривила і райдугою заломила його по боках зорельота. Чорне небо густо всіяли білі, голубі, жовті світила. Позаду переважали оранжеві, червоні і вишневі зорі. Віддаляючись, вони, здавалося, зникали в просторі.

Зорі Г-1920 не видно було ні неозброєним оком, ні в телескоп. «Невже збилися з курсу?» — на цю думку в Корнєва пішов мороз поза спиною. За ним неголосно пирхнув фізик:

— Досліднику Летьє! Не можна так лякати людей. Пусти, Іване. — Фізик втиснувся під ковпак, насадив на окуляр телескопа інфрачервону приставку, відрегулював різкість. — Дивіться.

У центрі люмінесцентного екрана тьмяно засвітилась зеленувата зірочка. Корнєв полегшено зітхнув.

— Ефект Допплера, хай йому грець! Зоря перетворилась із жовтої в інфрачервону. Ех ти! — повернувся він до Летьє. — «Зорі нема!»

— Та, розумієте… — ніяково виправдувався Тоні. — Від неї можна всього чекати.

Вернулись у відсік. Корнєв піднявся на місток, покрутив рукоятку на білій панелі, нахилився до динаміка. Летьє і Аскер зупинились, стежачи за ним.

— Нічого?

— Нічогісінько. Тільки фон, — капітан зійшов униз.

— Так, виявляється, ти боягуз, пілоте? — не пропустив нагоди познущатися з противника Бруно: — «Зорі нема?» Галасував, доводив, а при першому ж дріб’язковому ускладненні так злякався, що аж заїкатися почав: «Від неї всього можна чекати!» Всього, тобто і того, що вона — примара, як твердив Март, і того, що, наприклад, зараз відтіля простягнеться скарлючена кігтиста рука, схопить наш вутлий зорельотик і