Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Та Бруно Аскер вирішив не чекати повернення на Землю. Він влаштував «кабінет» в обсерваторії і працював. там і вдень і вночі: провадив спостереження, обчислював, писав.

Якось капітан зайшов в обсерваторію. Бруно сидів у кріслі і, неприродно далеко відкинувши голову, виписував на аркуші паперу рівняння — рядок за рядком.

— Ти чого це так? — Іван вмостився у кріслі поряд.

— Погано бачу, — буркнув фізик. — Мабуть, стареча далекозорість.

— Ти б ще більше сидів біля телескопів, писав, курив! Треба знати міру.

— Не в цьому справа, Іване. — Аскер закурив сигарету, пустив угору дим. — Просто прийшла старість. Невчасно, як завжди. На Землі: три ін’єкції аугену — і далекозорості як не було… А тут хоч окуляри носив би, так не взяв із собою!

Тільки тепер Корнєв побачив, як змарнів фізик. Колись товсті щоки склалися брезклими зморшками, під очима утворились мішки, щетинка волосся сріблилась навколо лисини.

— Слухай, Бруно, чого ти себе мориш?

— Треба поспішати, Іване, часу в мене лишилося не так багато… — Аскер поклав волосаті руки на столик, опустив голову. — Важко усвідомлювати, що все життя займався не тим…

— Даремно ти так про себе, — сказав Корнєв. — Ми летимо в зорельоті, для якого антигелій синтезував Бруно Аскер. І нейтронітна надміцна оболонка «Буревісника» теж народилась у лабораторії Аскера…

— Ет, Іване! — Бруно досадливо скривився. — Усе це не те. Мені треба було зайнятись іншим. Розумієш, я ж міг раніше догадатися про антипромені і антимаси, міг передбачити цей фізичний казус. А тепер, після того, що нас спіткало, я весь час відчуваю себе винним…

— Он як. Спокутуєш провину?

— Справа не в цьому, капітане, — спокійно відповів фізик. — Коли б ми і тут не вскочили в халепу, от що мене бентежить. Ми перебуваємо на стику двох просторів: нашого, галактичного, і цієї зорі.

— Поки що все гаразд, — знизав плечима Корнєв.

— Не дуже, капітане. — Бруно пошукав на столику папірець з розрахунками. — За моїми обчисленнями, перші радіометричні кулі мали б уже повернутись від зорі, а їх нема. Радіо і телеприймачі не приймали сигналів ні вчора, ні сьогодні…

— Може, ми неточно спрямували кулі? — капітан подивився на Аскера. — І зоря відбила їх убік?

— Не забувай, що з цієї катапульти ми викинули за борт Галину, Стефана і Марину до Сонця з відстані, в тисячу разів більшої.

— Тоді, можливо, закон гравітаційного відштовхування зорі Г-1920 відрізняється од закону Ньютона?

Бруно усміхнувся, як здалося Корнєву, трохи поблажливо.

— Тут багато «може», капітане. І на пальцях таких проблем не розв’язати. Дай бог зрозуміти їх математично. Тільки от… — він стомлено потер очі. — Ех, де ти, Марино Плашек! Вона б придумала, як повернути мені зір!

Розмова з Бруно відбулася позавчора. І ось Корнєв знову в обсерваторії. Стоїть замислений. Стрепенувся від роздумів, згадав, чого прийшов сюди. Сів до столика, порився в шухлядах. Знайшов запасний кінооб’єктив, повертів його в руках, «Підійде?» — засумнівався. Розгвинтив об’єктив, виміряв штангенциркулем лінзи. Оці близько півтори діоптрії — якраз йому для читання… А ці — щоб носити завжди. Приклав до очей: розмір підходить. Він ще раз оглянув лінзи і поклав їх у кишеню, погасив світло в обсерваторії і, не дивлячись на остогидле зоряне місиво, що знову завертілося, вийшов. Треба було поспішати: через дві години йому заступати на чергування.

У коридорі капітан зупинився: «Чого ж кулі не повертаються?»

Приймачі, що працювали цілу добу, не вловили ніяких сигналів. «Астродатчики мали більшу початкову швидкість, ніж зореліт, — отже, підійшли до зорі значно ближче. Сила відштовхування зросте пропорційно квадрату зближення із зорею. Виходить, назад вони мусять летіти… — капітан наморщив лоба, обчислюючи в думці швидкість польоту куль. Потім знизав плечима. — Вони вже давно мали повернутися!»

Він глянув на годинник і попрямував у відсік, що тепер правив за майстерню. Над окулярами для Аскера Корнєв провозився півтори години, потім поніс їх фізикові приміряти.

Окуляри вийшли незграбні. Бруно в них скидався на казкового пугача. Тоні потішався над ним як тільки хотів. Зате світ зірок, шкали приладів і зображення на екранах знову стали для фізика чіткими і ясними.

3. МЕТЕОРНА АТАКА

Зореліт тепер плив у просторі з мізерною швидкістю. Ще кілька діб — і чорне тіло Г-1920 зупинить його зовсім, а після цього почне виштовхувати сторонній предмет із своєї області космосу. Оранжеве проміння лжезорі тепер відчутно зігрівало корпус зорельота. За місяць, що минув відколи було відкрито планету, нічого нового не сталося. В астронавтів наростало нетерпеливе бажання: скоріше все скінчити — і додому.

Сьогодні чергував Корнєв. Він саме готував обід, коли до нього заглянув Бруно. Фізик здавався збентеженим.

— Іване, всі строки минули!

— Уже скоро, потерпи трохи.

Корнєв, не підводячи голови від плитки, вкладав на сковороду виваляні в сухарях свинячі відбивні.

— Та ні, я про астродатчики…

Капітан стривожено глянув на Бруно. Фізик показав на аркушику паперу розрахунки.

— Ми випустили дванадцять куль. Перші дві мали пройти мимо нас тринадцять діб тому, третя — на день пізніше, четверта — ще на день пізніше і так далі. Словом, останній астродатчик повинен був пролетіти мимо «Буревісника» вчора.

— Гм… — Корнєв відклав ніж, витер руки. — Ходімо перевіримо записи.

Вони пішли у відсік керування, прослухали контрольні магнітні записи автоматів. Шурхіт міжзоряного водню, потріскування і поклацування радіовипромінювань зорі… Уривчастих попискувань телеграфного коду астродатчиків друзі не почули.

— Може, вони згоріли? Фізик похитав головою.

— Не повинні. Жодна з них не підлетіла так близько до чорної зорі.

Летьє, перевіряючи прилади, записував їхні показання до бортового журналу.

— Я не знаю, про що йдеться, — звісився він з містка, — але якщо про те, що я думаю, то — так, згоріли!

— Як згоріли? — Корнєв запитливо втупився в нього, потягнув носом повітря: пахло горілим м’ясом. — Котлети! — і кинувся на кухню.

Так, приправлений запахом обвуглених відбивних, почався незвичайний період в історії експедиції. Кристалічні кулі не повертались. Чорне тіло Г-1920, що вже заслонило помітну частину зоряного неба, наче поглинуло їх.

— Скільки лишилося куль? — поцікавився Корнєв.

— Дві, — зітхнув Летьє. — Радіометрична і телевізійна.

— Добре. Запустимо їх парою. Попереду — радіометричну, за нею — телевізійну. Другу треба настроїти так, щоб вона могла простежити шлях першої.

— Ага! — догадався Тоні. — Друга покаже, що сталося з першою, перед тим, як з нею станеться те саме… Непогано!

— Отже, швидкість першої відносно «Буревісника» сорок кілометрів за секунду. Другу запустимо через сто секунд