Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік
«Як тільки Бастерові Френдлі вдається записувати одночасно радіо- і телепередачі? — дивувався Ісидор.— І як Аманда Вернер устигає з’являтися на шоу буквально через день, місяць за місяцем, рік за роком? Як вони можуть отак без спочинку торохтіти?» Ніколи не повторюються, принаймні йому не вдавалося їх на цьому зловити. Їхні репліки завжди дотепні, завжди свіжі і начебто не скидаються на завчені. Волосся Аманди переливалося, очі сяяли, зуби блищали; вона ніколи не нітилася, ніколи не втомлювалася, ніколи не розгублювалася і не барилася з відповіддю на безконечне плетиво Бастерових жартів, дотепів і кпинів. Трансляція радіо- і телепередач Бастера Френдлі здійснювалася через супутник по всій Землі; емігрантів колоніальних планет також щедро обдаровували Бастеровими передачами. Робили спроби транслювати їх у напрямку Проксими на випадок колонізації тієї далекої планети. Якби «Саландер-3» зумів долетіти до свого кінцевого пункту призначення, то й там на подорожніх уже б чекало шоу Бастера Френдлі. І вони б тішилися, як малі діти.
Але одна така собі, може, і несуттєва дрібничка у Бастерові Френдлі таки дратувала Джона Ісидора. Дуже тонке, майже непримітне висміювання емпато-модулятора. І то не раз чи двічі, а постійно, безліч разів. Фактично Бастер і зараз це робив.
— ...і ніхто не вцілить у мене каменем, — Бастер далі теревенив з Амандою Вернер. — Якщо захочу піднятися на якусь гору, то обов’язково візьму з собою пару пляшок Будвайзера! — публіка в студії засміялася, а Ісидор почув дружні аплодисменти. — І я повідомлю вам свою ретельно перевірену сенсаційну новину — це станеться рівно за десять годин!
— І мене таккош, дорогей! — просторікувала Аманда. — Візмі міне іс собойу! Йа піду с тобойю, а колі кінут камін, йя захисну тебе!
Знову загула, заплескала публіка, а Джон Ісидор відчув, як угору потилицею сочиться розгублена безсила лють. Чому це Бастер Френдлі завжди чіпляється до мерсеризму? Адже нікому, здається, мерсеризм не заважає; навіть ООН його схвалює. До того ж американська й радянська поліція визнала вже публічно, що завдяки мерсеризму знижується рівень злочинності, позаяк вчення спонукає громадян до чулішого ставлення до ближніх своїх. «Людство потребує дедалі більше емпатії», — не раз заявляв Генеральний секретар ООН Тітус Корнінґ. «Можливо, Бастер просто заздрить, — припускав Ісидор. — Ну, тоді це багато чого пояснює; вони змагаються з Мерсером між собою. Але за що? За наші думки, — вирішив Ісидор. — Вони змагаються за право контролювати наші психічні стани; з одного боку — емпатомодулятор, а з іншого — регіт Бастера і його недолугі спонтанні кпини. Треба буде сказати про це Ганнібалу Слоуту, — постановив він. — Запитаю, чи це правда; він повинен знати».
Ісидор припаркував фургон на даху Ветеринарної клініки Ван Несса і швидко поніс пластикову коробку з нерухомим підробним котом униз до Ганнібала Слоута. Коли він зайшов у кабінет, містер Слоут відірвав погляд від реєстру запчастин, а його сіре, борознисте обличчя взялося брижами, немов хтось кинув у воду камінь. Надто старий для еміграції, Ганнібал Слоут, хоча й не спеціал, був приречений доживати решту свого віку на Землі. Рік за роком пилюка дедалі більше роз’їдала його тіло; риси обличчя стали невиразними й сірими, навіть думки його стали сірими; він увесь усохся, ноги зробилися кволими, а хода хиткою й непевною. Він дивився на світ крізь окуляри, в буквальному сенсі цього слова, запорошені пилюкою. З якихось причин він ніколи не витирав своїх окулярів. Здавалося, він уже давно визнав свою поразку; він змирився з радіоактивною пилюкою, а вона енергійно взялася за своє завдання повернути його в небуття. Вона вже встигла затуманити його зір. А впродовж тих кількох років, які йому ще залишалися, вона зруйнує й решту його органів чуття, аж поки насамкінець не залишиться тільки його скреготливий, немов у птаха, голос, після чого і він стихне, назавжди.
— Що там у тебе? — поцікавився містер Слоут.
— Кіт із закороченим блоком живлення, — Ісидор поклав коробку на вкритий документами письмовий стіл боса.
— Навіщо він мені тут? — запитав Слоут. — Віднеси його до Мілта.
Але все ж таки за звичкою відчинив коробку і вийняв підробну тварину. Колись він сам був ремонтним майстром. І то дуже хорошим.
— Думаю, Бастер Френдлі й мерсеризм змагаються між собою за наші душі, — промовив Ісидор.
— Якщо це так, — відповів Слоут, оглядаючи кота, — то Бастер перемагає.
— Він перемагає тепер,— уточнив Ісидор,— але врешті-решт усе одно програє.
Слоут підвів голову й пильно подивився на Ісидора:
— Чого б це?
— Бо Вілбер Мерсер завжди оновлюється. Він — вічний. Щойно зійде на вершину пагорба, як його скидають донизу; він падає у замогильний світ, але опісля неминуче підіймається. Разом із нами. Тому ми також вічні, — він був собою дуже задоволений, що так доладно висловився; зазвичай перед містером Слоутом він затинався.
— Бастер також безсмертний, як і Мерсер. Між ними немає різниці, — заявив Слоут.
— Як таке може бути? Він — звичайна людина.
— Не знаю. Але це правда. Хоча, звісно, вони ніколи цього не визнають.
— Це саме тому Бестер Френдлі може за день підготувати своє сорокашестигодинне шоу?
— Так.
— А як щодо Аманди Вернер і тих інших красунь?
— Вони також безсмертні.
— Вища форма життя з інших світів?
— Мені поки що цього не вдалося з’ясувати, — сказав містер Слоут, все ще оглядаючи кота. Тепер він уже зняв свої вкриті пилюкою окуляри й уважно вдивлявся в напівроззявлену пащу. — Але щодо Вілбера Мерсера я можу сказати з цілковитою певністю... — останні слова він вимовив майже нечутно.
Аж тут він залаявся, видаючи цілу череду прокльонів, що тривали, як видалося Ісидору, може, з добру хвилину.
— Цей кіт, — нарешті вимовив він, — не підробний. Я знав, що таке колись може трапитись. Він мертвий. — Слоут опустив очі на труп кота. І знову вилаявся.
У дверях кабінету з’явився кремезний, неначе з побитою галькою шкірою Мілт Бороґров у своєму замащеному синьому парусиновому фартуху.
— Що таке? — запитав він. А побачивши кота, ввійшов досередини
