Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

— Їхнє ВПУ цікавиться «Нексусом-6» і хоче, щоб їхній офіцер попрацював у парі з тобою. Як спостерігач, а принагідно зможе тобі допомогти. Тобі вирішувати, що, як і коли та й узагалі, чи потрібна тобі його допомога. Але я вже дав згоду на співпрацю.

— А як щодо преміальних? — запитав Рік.

— Тобі не доведеться ділитися з ним, — сказав Браєнт і всміхнувся через силу.

— Просто я не вважаю, що це було б справедливо, у фінансовому плані, — йому нітрохи не хотілося ділитися своїм заробітком з якимось головорізом із ВПУ. Він переглядав орієнтування на Полокова; там була зазначена інформація про цього чоловіка — чи радше анді, його адреса і місце роботи: «Сміттєзбірна компанія затоки Сан-Франциско», центральний офіс на Ґірі.

— Хочеш дочекатися радянського копа, щоб він допоміг тобі деактивувати Полокова? — запитав Браєнт.

Рік наїжачився:

— До цього я завжди працював сам. Звісно, це вам вирішувати. Я зроблю так, як скажете. Я готовий хоч зараз узятися за Полокова, не чекаючи, поки прибуде Кадалій.

— Гаразд, відправляйся сам, — вирішив Браєнт.— А от з наступним андроїдом, а це буде міс Люба Люфт — ось тобі орієнтування і на неї — залучиш до співпраці Кадалія.

Поклавши тонкі, як лушпиння цибулі, аркуші паперу в портфель, Рік вийшов з офісу начальника і знову піднявся на дах до свого говеркара. «А тепер ми провідаємо містера Полокова», — мовив він до себе. І погладив руків’я лазерного пістолета.

Розшукуючи андроїда Полокова, Рік зайшов до головного офісу «Сміттєзбірної компанії затоки Сан-Франциско».

— Я шукаю одного вашого робітника, — сказав він суворій сивоволосій працівниці на комутаторі. Будівля головного офісу фірми вразила його; величезна й сучасна, у ній працювало чимало висококваліфікованих фахівців. Килими з товстим ворсом, дорогі письмові столи зі справжнього дерева вкотре йому нагадали, що збирання і переробка сміття після війни стали однією з найприбутковіших галузей економіки на Землі. Уся планета почала перетворюватися на величезне звалище, а для того, щоб планета залишалася придатною для проживання залишків населення, виникала крайня необхідність принаймні в частковому розгрібанні того звалища... або, як полюбляв казати Бастер Френдлі: «Земля помре не під шаром радіоактивного пилу, а під шаром мотлоху».

— Зверніться до містера Екерса, — порадила йому жінка на комутаторі. — Він менеджер з персоналу.

Вона показала на розкішний, хоч це й була підробка під дуб, письмовий стіл, за яким сидів манірний дрібний чоловічок в окулярах, що обклався масою паперів.

Рік показав своє посвідчення поліцейського.

— Де зараз перебуває ваш робітник Полоков? На роботі чи вдома?

Містер Екере неохоче звірився зі своїми записами і сказав:

— Полоков повинен бути на роботі. Зараз саме мав би розчавлювати говеркари на фабриці в Дейлі-Сіті та скидати їх потім у затоку. Але... — менеджер з персоналу зазирнув у інший документ, зняв слухавку відеофону й заходився говорити з кимсь у будівлі офісу.

— Його там немає, — мовив він, закінчивши розмову. — Сьогодні Полоков не вийшов на роботу. Жодних пояснень. Він щось накоїв, офіцере?

— Якщо з’явиться на роботі — не кажіть йому, що приходили з поліції й розпитували про нього. Сподіваюся, ви розумієте чому?

— Так, я розумію, — похмуро відповів Екере, немовби Рік поглумився з його глибокої обізнаності в справах поліції.

У службовому швидкісному говеркарі Рік полетів до багатоквартирного будинку в районі Тендерлойн, де жив Полоков. «Так легко нам його не схопити, — подумав Рік. — Браєнт з Голденом надто довго вичікували. Замість того, щоб відправляти мене до Сієтла, Браєнту потрібно було одразу натравити мене на Полокова; і то ще вчора ввечері, після того, коли стало відомо про поранення Голдена».

«Оце помийна яма», — зауважив він, йдучи по даху до ліфта. У вічі впадали покинуті загони для тварин, припорошені багатомісячною пилюкою. В одному з вольєрів бовваніла вже давно зламана підробна тварина, що колись була електричним курчам. Він спустився на поверх, де жив Полоков, пройшовся до його квартири коридором, схожим на підземну печеру. За допомогою свого герметичного ліхтарика з атомною батарейкою освітив коридор і ще раз зазирнув в аркуш паперу, завтовшки з цибулине лушпиння. До Полокова вже було застосовано тест Войґта-Кампфа; отже, цю частину можна було пропустити й одразу перейти до ліквідації андроїда.

«Найліпше його виманити з квартири», — вирішив він. Поклавши на підлогу сумку зі зброєю, він навпомацки її розстебнув, вийняв усенаправлений передавач хвиль «Пенфілда»; натиснув на кнопку заціпеніння, захищаючи себе від еманації настрою контрхвильовим випроміненням із металічного корпусу передавача, що був направленим лише на нього.

«Ну, що ж, тепер усі вони вже заклякли, — подумки зазначив Рік і вимкнув передавач. — Усі живі й схожі на анді створіння в радіусі кільканадцяти метрів. Для мене — жодного ризику; залишається тільки проникнути всередину квартири й лазером прошити того анді наскрізь. Якщо, звісно, він перебуває у своїй квартирі, що дуже малоймовірно».

Скориставшись універсальним ключем-відмикачкою, що відчиняв усі відомі види замків, він проник у квартиру Полокова з лазерним пістолетом у руці. Але Полокова там не було. Лише наполовину зотлілі меблі, царство мотлоху й розпаду. Фактично жодних особистих речей, хіба що нічийне дрантя, яке Полоков успадкував, коли поселився в цій квартирі, і яке, утікаючи, він залишив іншому мешканцеві, якщо тільки такий знайдеться.

«Це я передбачав, — подумки сказав він собі. — Ну, що ж? Перша тисяча доларів, здається, вислизнула з рук. І тепер утікає в напрямку Південного полярного кола. Що вже поза моєю юрисдикцією; інший мисливець за головами з іншого поліцейського управління матиме справу з Полоковим і отримає за нього свою премію. Тепер треба шукати тих анді, котрі не знають, що за ними полює поліція. Отже, наступна — Люба Люфт».

Знову підійнявшись на дах, він доповів Гаррі Браєнту зі свого говеркара телефоном:

— Із Полоковим не вийшло. Видно, втік одразу після інциденту з Дейвом, — Рік поглянув на годинник. — Може, я зустріну Кадалія на ракетодромі? Це зекономить час. Хочу негайно взятися за Любу Люфт.

Перед ним уже лежало орієнтування на неї і він навіть почав ретельно його вивчати.

— Гаразд, — відповів Браєнт, — але містер Кадалій уже в нашому офісі; його корабель «Аерофлоту» щойно приземлився. Хвилинку, — Браєнт із кимось перемовився. — Він уже вилітає до тебе, залишайся на місці, — сказав Браєнт і повернувся до