Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

Темними сходами він повернувся до своєї квартири. «До неї й справді не доступишся, — думав він, одягаючи білу робочу уніформу. — Тепер навіть якщо я дуже покваплюся, то все одно запізнюся на роботу, і містер Слоут дуже розсердиться, ну, то й що з того? Дивно, але вона ніколи не чула про Бастера Орендні. Це неймовірно; Бастер — найважливіша жива людина, за винятком, певна річ, Вілбера Мерсера... але Мерсер, — казав він собі, — це не якась там звичайна людина; очевидно, він є втіленням певного архетипу з далеких зірок, привнесеним у нашу культуру космічною матрицею. Принаймні я чув щось таке від людей; наприклад, від містера Слоута. А Ганнібал Слоут вже знає, що каже».

«Дивно, що вона настільки непослідовна щодо свого імені, — розмірковував він. — Може, їй потрібна допомога. А чим я можу їй допомогти? — запитав він самого себе. — Пустолобий спеціал; що я знаю? Мені не можна одружуватися, і я не можу емігрувати, тож пилюка зрештою мене доконає. Мені нічого їй запропонувати».

Одягнувшись, він вийшов з квартири і підійнявся на дах, де стояв його вживаний побитий говеркар.

Годину по тому, сидячи у фургоні компанії, він забирав першу тварину, що вийшла з ладу. Електричного кота, який лежав у пластмасовій пилонепроникній коробці в задній частині фургона і важко нерівномірно дихав. «Ще трохи і я подумаю, що він справжній», — зауважив Ісидор, коли мчав до Ветеринарної клініки Ван Несса — отої вміло замаскованої майстерні, що ледь животіла через високу конкуренцію у сфері обслуговування механічних тварин.

А кіт аж стогнав у своїй муках.

«Ого, — сказав собі Ісидор. — Звучить так, ніби він справді помирає. Може, закоротила десятирічна батарейка і перегорають схеми. Доведеться попрацювати Мілту Бороґрову. Ну що ж, майстер ветеринарної клініки матиме що робити. Ех, я ж не сказав власнику кота навіть приблизної вартості ремонту, — похмуро пригадав Ісидор. — Він просто дав мені кота і пояснив, що вночі тварина почала глючити, а тоді він, мабуть, полетів на роботу». Хай там як, та їхня розмова на тому завершилася; власник кота з ревом підійнявся в небо у своїй новій потужній, створеній під замовлення моделі говеркара. А «клініка» отримала чергового клієнта.

— Що, вже не потерпиш до майстерні? — сказав котові Ісидор. Кіт і далі хрипів. — Гаразд, заряджу тебе по дорозі, — вирішив Ісидор; він сів на найближчий дах і припаркувався, не вимикаючи двигуна, потім поліз у задню частину фургона й відчинив пилонепроникну коробку, яка в поєднанні з його білим вбранням і назвою клініки на фургоні створювала враження, нібито справжній ветеринар виймає з коробки справжню тварину.

Електричний механізм під хутром, достеменно схожим на сіру котячу шерсть, безперестанку хрипів і пускав бульбашки, лінзи очей посоловіли, металічні щелепи міцно стиснулися. Найбільше його дивували «хворі» електричні схеми в штучних тваринах; пристрій, який тепер лежав у нього на колінах, був влаштований так, що за несправності головного компонента механізму вся тварина була на вигляд не зламаною, а хворою. «Мене б така обманула», — подумав Ісидор, намагаючись намацати на вкритому шерстю ерзац-животі приховану панель управління (зовсім невелику на цьому типі підробних тварин) чи хоча б розетку швидкої підзарядки батареї. Але не знайшов. Часу мав обмаль; а кіт уже практично вийшов з ладу. «Якщо причина в короткому замиканні, — розмірковував він, — то почнуть перегорати схеми, тому мені, мабуть, треба від’єднати один із проводів батареї; механізм перестане функціонувати, і з ним нічого не станеться. У майстерні ж Мілт знову зарядить батарею».

Він вправно перебирав пальцями вздовж псевдохребців ерзац-тварини. Десь там мають бути проводи. Хороший муляж, нічого не скажеш; просто до біса ідеальна імітація. Проводів не видно навіть після пильного огляду. Мабуть, це виріб фірми «Вілрайт і Карпентер» — їхні коти коштують значно більше, і на вигляд як справжні.

Нарешті він облишив вовтузитися, бо механічний кіт сам собою перестав функціонувати; очевидно, коротке замикання, якщо тільки саме це було причиною виходу кота з ладу, повністю розрядило батарею, і трансмісія завмерла. «Це недешево коштуватиме, — подумав він скрушно. — Видно, власник лінувався і не віддавав тварину тричі на рік у майстерню для профілактичної чистки та змащування; все було б цілком інакше. Може, хоч цей випадок його чогось навчить».

Повернувшись у крісло водія, він перевів кермо в положення «набір висоти», знову злетів у повітря і попрямував до ремонтної майстерні. Але тепер йому хоча б не доводилося вислуховувати дратівливого хрипіння того хитромудрого механізму; він навіть дещо розслабився. «Дуже дивно, — замислився він, — адже я знаю, що це звуконаслідувальні хрипи механічної тварини, у якої перегорають схеми і розряджається батарея, але все одно мені аж недобре робиться. Треба шукати іншу роботу, — ця думка завдала йому болю. — Якби я склав тест IQ, то нізащо б не пішов на цю принизливу роботу, яка ще й викликає негативні емоції. З іншого боку, симульовані страждання механічних тварин нітрохи не турбують Мілта Бороґрова чи нашого боса Ганнібала Слоута. Тож, може, я, — казав собі Джон Ісидор, — надмірно чутливий. Можливо, людина, коли деградує й опускається щаблями еволюції, як це відбувається зі мною, коли вона сходить у замогильну драговину спеціалів... гаразд, ліпше про таке не думати». Ніщо його так не пригнічувало, як миттєвості болісного зіставлення своїх теперішніх розумових здібностей з тими, які мав раніше. Щодня згасала його кмітливість і життєва енергія. Як і тисячі інших спеціалів, тут, на Террі, він дедалі ближче підходив до купи попелу. Перетворювався на живу Пульсацію.

Щоб створити собі ілюзію компанії, він увімкнув у кабіні фургона радіо і слухав передачу Бастера Орендні, котра так само, як і на телебаченні, тривала щодня по двадцять три безперервних «гарячих» години... година, що залишалася, відводилася на релігійне вилогінення, десять хвилин тиші — а тоді знову релігійне залогінення.

— ... радий тебе знову бачити у себе в студії,— говорив Бастер Френдлі. — Отже, Амандо, минуло аж два дні, відколи ми з тобою бачилися. Ти почала зніматися в новому серіалі?

— Я збіралас зніматса фчора, алє оні хотілі почінаті о сім...

— О сьомій пополудні? — перепитав Бастер Френдлі.

— Такк, фсе правильно, Бустер; о сім! — Аманда Вернер засміялася своїм знаменитим сміхом, майже настільки награним, як у Бастера. Аманда Вернер і кілька інших чарівних, елегантних, високогрудих іноземок з невідомо яких країн