Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

— Захаращений? — вона знову нічого не зрозуміла.

— Захаращений — це з купами всілякого мотлоху, такого, як нікому не потрібні листи з рекламою й іншим непотребом або порожні сірникові коробки, після того як було використано останнього сірника, або ж обгортки від жуйки чи вчорашні газети. Коли у квартирі нікого немає, мотлох самовідтворюється. Наприклад, якщо ви лягаєте спати у квартирі з мотлохом, то, прокинувшись наступного ранку, одразу бачите: мотлоху стало вдвічі більше. Він постійно примножується і примножується.

— Зрозуміло, — тепер дівчина подивилася на нього із сумнівом, не знаючи, вірити йому, чи ні. Не мала певності, що він каже правду.

— Перший Закон Мотлоху, — пояснював він, — звучить так: «Мотлох витісняє Немотлох». Як закон Ґрешема про фальшиві гроші. А в квартирах уже давно нема кому боротися з мотлохом.

— Тому він повністю загарбав увесь будинок, — закінчила дівчина. Вона кивнула головою: — Тепер я розумію.

— Це місце, — говорив він, — квартира, яку ви обрали, занадто захаращена мотлохом, щоб у ній жити. Але ми здатні трохи зм’якшити фактор захаращення; можемо зробити, як я і сказав; влаштуємо рейд по інших квартирах. Але... — він запнувся.

— Але що?

— Ми все одно не зможемо його перемогти.

— Але чому? — дівчина вийшла в коридор, зачинивши за собою двері; мимоволі прикривши руками свої високі маленькі груди, вона продовжувала стояти поряд з Ісидором, намагаючись зрозуміти все до кінця. Або ж йому так тільки здалося. Принаймні вона його слухала.

— Нікому не під силу здолати мотлох, — сказав він, — хіба що на якийсь короткий час і лише в окремо взятому місці, ну, скажімо, у себе в квартирі мені вдалося досягти певної рівноваги між натиском мотлоху і немотлоху, принаймні поки що. Але досить мені померти або кудись переїхати, і мотлох знову все захопить. Це універсальний принцип, що діє скрізь у всесвіті; весь усесвіт рухається до завершальної стадії остаточного і всеосяжного захаращення, — й одразу виправився: — За винятком, зрозуміло, пагорба, на який сходить Вілбер Мерсер.

Дівчина не зводила з нього очей.

— Не розумію.

— Мерсеризм усе розставляє на свої місця, — він знову страшенно здивувався. — Ви що, не поринаєте у злиття? Не маєте емпатомодулятора?

Після запинки дівчина обережно відповіла:

— Свого не взяла. Думала, тут знайду.

— Але ж емпатомодулятор, — Ісидор аж затинався від хвилювання,— це найособистіша річ! Це продовження вашого тіла; з його допомогою ви спілкуєтеся з іншими людьми і перестаєте бути самотніми. Це всі знають. Мерсер навіть дозволяє таким людям, як я... — він запнувся. Але вже було пізно; вона вже все зрозуміла; це він побачив з її обличчя, на якому спалахнула раптова відраза. — Я майже склав тест IQ, — сказав він принишклим, нерівним голосом. — Я ще не пропащий спеціал, тільки помірний; далеко не такий, яких ви могли бачити. Але Мерсер не звертає уваги на такі речі.

— Як на мене, — заявила дівчина, — це найбільший недолік мерсеризму.

Її голос лунав чітко і байдуже; вона тільки констатувала факт, здогадався він. Факт свого ставлення до пустолобих.

— Думаю, мені вже час підійматися до себе, — промимрив він і пішов від неї, стиснувши в руці грудку маргарину; від тепла його руки маргарин нагрівся і розм’як.

Дівчина дивилася йому вслід із байдужим виразом на обличчі. А тоді гукнула:

— Почекайте.

— Що таке? — він обернувся.

— Ви мені будете потрібні. Щоб допомогти відшукати трохи меблів у придатному стані. З інших квартир, як ви казали, — вона підійшла до нього, її оголена верхня половина тіла була гладенька й худорлява, без жодного зайвого грама ваги. — О котрій годині ви приходите з роботи? Тоді й допоможете.

— Може, приготуєте щось на вечерю? Якщо я принесу продукти? — припустив Ісидор.

— Ні, я маю багато роботи.

Дівчина дуже легко, без найменших вагань відмахнулася від його пропозиції; він це помітив, він це відчув, але не розумів чому. Тепер, коли її страх уже майже розвіявся, у ній проявлялося щось інше. Щось набагато дивніше. «І гідне жалю, — подумав він. — Холодність. Немовби подих порожнечі з-поміж заселених світів, можна сказати, подих нізвідки; річ була не в тому, що вона зробила або сказала, а в тому, що вона не зробила і не сказала».

— Іншого разу, — мовила дівчина і повернула до дверей своєї квартири.

— Запам’ятали, як мене звати? — нетерпляче запитав він.— Джон Ісидор, я працюю у...

— Ви повідомили, у кого ви працюєте, — на хвилю вона затрималася перед дверима; а відчинивши їх, сказала: — У якогось страхітливого чоловіка на ім’я Ганнібал Слоут, який, я впевнена, існує тільки у вашій уяві. А мене звати... — вона кинула на нього прощальний холодний погляд, коли заходила до своєї квартири, трохи завагалася і закінчила: — Рейчел Роузен.

— З «Корпорації Роузен»? — запитав він.— Найбільшого у світі виробника гуманоїдних роботів для колоніальної програми?

Незрозуміла тінь промайнула її обличчям, але одразу щезла.

— Ні, — процідила вона. — Я ніколи не чула про них; нічого про це не знаю. Це, мабуть, плід вашої пустолобої уяви. Джон Ісидор і його особистий, приватний емпатомодулятор. Бідолашний містер Ісидор.

— Але ваше ім’я свідчить, що ви...

— Взагалі-то мене звати Пріс Стреттон. Це — моє ім’я по чоловікові; я завжди користуюся тільки цим ім’ям. Я ніколи не використовую жодне інше ім’я, окрім Пріс. Тож називайте мене Пріс, — вона замислилася і додала: — Ні, ліпше звертайтесь до мене «міс Стреттон». Ми ще не знаємо одне одного. Принаймні я вас не знаю.

Двері за нею зачинилися, а він залишився стояти на самоті в запорошеному тьмяному коридорі.

Розділ 7

«Ось так воно, — розмірковував Дж. Р. Ісидор, тримаючи в руці розм’яклу грудку маргарину. — Може, вона ще передумає і дозволить називати себе Пріс. Якби я зміг роздобути банку довоєнних консервованих овочів на вечерю... Але, може, вона не вміє куховарити,— раптом замислився Ісидор. — Гаразд, тоді я куховаритиму; я приготую вечерю для нас обох. Я все їй розкажу й покажу, тож потім вона сама готуватиме, якщо захоче. Мабуть, захоче, якщо знатиме як; наскільки я можу припустити, більшість жінок, навіть такі молоді,