Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

Хай там що, але він таки заробить свої гроші. Всі до останнього цента.

Якщо тільки залишиться серед живих.

Розділ б

Гримів телевізор; спустившись запорошеними сходами величезного порожнього багатоквартирного будинку на поверх нижче, Джон Ісидор почув знайомий голос Бастера Френдлі, який безтурботно базікав на всю свою багатомільйонну аудиторію.

— ...ого-го, друзі! — Тр-р-р-р-рісь! — Саме час для прогнозу погоди на завтра; спочатку про Західне узбережжя США. Супутник «Мангуста» передає, що опади будуть особливо істотними близько полудня, а тоді поступово вщухнуть. Тому, дорогі ви мої, якщо зважитесь висунути носа надвір, то хіба що ввечері, еге ж? Залишається всього десять годин до події, на яку ви з таким нетерпінням усі чекаєте, залишається всього десять годин до тієї миті, коли ви дізнаєтеся надзвичайну новину й почуєте моє спеціальне роз’яснення. Мерщій розповідайте про це друзям і дивіться разом! Ви станете свідками сенсаційного повідомлення. Ну, аякже, ви собі можете подумати, що це звичайна...

Ісидор постукав у двері квартири — і телевізор одразу замовк, канув у небуття. Він не просто заглух; він перестав існувати, від стуку у двері перелякано зійшов у могилу. Але навіть крізь зачинені двері всередині відчувалася присутність життя, звісно, окрім змовклого телевізора. Ісидорові нашорошені органи чуття уявляли або ж вловлювали загнаний безмовний страх якоїсь живої істоти, що забилася і принишкла в найдальшому кутку квартири, намагаючись уникнути зустрічі з ним.

— Агов! — вигукнув він. — Це ваш сусід. Я живу поверхом вище. Почув, що у вас працює телевізор. Може, познайомимося, добре? — він чекав, прислухаючись. Жодного звуку, жодного поруху; його слова ніяк не вплинули на особу всередині квартири. — Я приніс вам трохи маргарину, — сказав він, стоячи біля самих дверей, сподіваючись докричатися крізь їхню товщу. — Мене звати Дж. Р. Ісидор, я працюю у відомого ветеринара містера Ганнібала Слоута; ви чули про нього. Я шанована особа; маю роботу. Працюю водієм у містера Слоута.

Двері ледь прочинилися, і він побачив у квартирі зіщулену, розгублену й боязку постать дівчини, яка хоч і відсахнулася від нього, але далі міцно тримала двері, неначе спиралася на них. Була настільки переляканою, що видавалася хворою; мала якісь нечіткі обриси тіла, ніби хтось її розтрощив на шматки, а тоді абияк зліпив докупи. Величезними очима вона пильно дивилися на Ісидора, а губи пробували всміхнутися.

Раптом здогадавшись, що відбувається, він промовив:

— Ви подумали, що в будинку ніхто не живе. Подумали, що будинок покинутий.

Киваючи головою, дівчина прошепотіла:

— Так.

— Але сусіди, — вів далі Ісидор, — нікому не завадять. Коли вас не було, то я не мав жодного сусіда. Бачить бог, мені було не до сміху.

— І що, ви тут один живете? — запитала дівчина. — Тільки ви і я?

Тепер вона мала вже не такий боязкий вигляд; її постать випросталася, і вона пригладила блискуче темне волосся. Він помітив, що у неї чудова, хоча й маленька, фігура, гарні очі, прикриті довгими чорними віями. Оскільки він її застав зненацька, то на собі вона мала лишень піжамні штани й більше нічого. Поглянувши повз неї, він помітив, що в кімнаті повний безлад. Усюди впадали в очі розкидані валізи, а їхній вміст валявся на засміченій підлозі. Нічого дивного; вона щойно поселилася.

— Окрім вас і мене, тут нікого нема, — сказав Ісидор. — І я вам не набридатиму.

Він насупився; його подарунок із явним натяком на звичаї довоєнних часів не було прийнято. Дівчина, здається, його навіть не помітила. Або, можливо, просто не розуміла, навіщо їй той маргарин. Принаймні в нього було таке відчуття. Якщо про цю дівчину і можна було щось сказати, то передовсім те, що вона була цілковито збентеженою. Мов риба, яку дістали з води, вона безпорадно борсалася в кільцях страху, який почав потрохи відходити.

— Старий добрий Бастер,— промовив він, намагаючись зняти з неї напружену скутість. — А вам він подобається? Особисто я дивлюся його передачі щоранку й щовечора, коли повертаюся з роботи додому; дивлюся, коли вечеряю, а тоді намагаюся не пропустити ще і його нічне шоу, аж поки не засинаю або не завершується трансляція передач.

— А хто... — було почала дівчина, але враз запнулася; вона прикусила губу, ніби дуже розсердилася. Очевидно, сама на себе.

— Бастер Френдлі, — пояснював він. Здавалося, дівчина і не чула про найдотепнішого коміка на Землі. — А звідки ви прибули? — запитав він її обережно.

— Яке це має значення? — вона швидко глипнула вгору на нього. І вгледіла щось таке, що значною мірою зменшило її занепокоєння; її тіло помітно розслабилося. — Я з великим задоволенням із вами поспілкуюся, — сказала вона, — але хіба що пізніше, коли все тут трохи впорядкую. Зараз, звісно, про це не може бути й мови.

— Чому не може бути? — ошелешено запитав Ісидор; його все в ній дивувало.

«Можливо, — подумав він, — я надто довго жив сам. І став геть відлюдькуватим. Кажуть, що пустолобі саме такими і стають». Від цієї думки він ще більше спохмурнів.

— Можу допомогти вам розпакувати речі, — запропонував він, адже двері щомиті могли зачинитися перед самим його носом. — Або допоможу переставити меблі.

— Я не маю меблів. Оці речі, — вона показала рукою на кімнату позад себе, — вони тут уже були.

— Вони геть ні до чого, — заявив Ісидор.

Він це одразу побачив. Стільці, килим, столи — все струхлявіло і розвалювалося; все перетворювалося на руїну, ставши жертвою невблаганної сили часу. І запустіння. Уже роками ніхто не жив у цій квартирі; тому руїна набула майже довершеного вигляду. Він уявити не міг, як дівчина збирається тут жити.

— Послухайте, — почав він завзято, — якщо пройдемося будинком, то напевно знайдемо щось хоч трохи новіше. В одній квартирі — лампу, в іншій — стіл.

— Я сама це зроблю, — відрізала дівчина. — Дякую.

— Ви сама підете по квартирах? — не вірилося йому.

— А чому ні? — знову дівчина нервово здригнулася, обличчя перекосилося від переляку, немовби сказала щось не до ладу.

— Колись я вже спробував, — розповідав Ісидор. — Одного разу. Відтоді приходжу додому і вже нікуди не йду, навіть не думаю про решту квартир. Квартири, у яких ніхто не живе, — таких сотні, і всі вони переповнені людськими пожитками, сімейними фотографіями й одягом. Ті,