Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

Обидва представники родини Роузен уважно його розглядали, і він зауважив, що вони поводилися нещиро; прибувши до них, він приніс із собою пустоту, його прибуття провіщало порожнечу й тишу економічної загибелі. «Вони контролюють величезну потугу, — подумав він. — Їхнє підприємство — одне із промислових гігантів галузі; до того ж виробництво андроїдів фактично вже стало невід’ємним складником процесу колонізації, а якби воно зазнало невдачі, то існувала б велика ймовірність призупинення самої колонізаційної програми. Певна річ, що в „Корпорації Роузен“ це чудово усвідомлювали. Елдон Роузен, мабуть, збагнув усе одразу, щойно йому зателефонував Гаррі Браєнт».

— На вашому місці я б так не тривожився, — сказав Рік, ідучи разом з обома Роузенами яскраво освітленим широким коридором. Сам же він був спокійний і вдоволений. Тішився цією миттєвістю, як жодною іншою на своїй пам’яті. Вже незабаром вони дізнаються, на що здатний його тестовий прилад, як і те, на що не здатний.

— Якщо ви не впевнені в об’єктивності шкали Войґта-Кампфа, — зауважив він, — то, можливо, вашій компанії варто було розробити альтернативний тест? Можна стверджувати, що відповідальність частково лягає також і на вас. О, так, дякую.

Роузени спрямували його з коридору в шикарне, схоже на вітальню приміщення з килимами, торшерами й модерними невеликими столиками, на яких лежали журнали... зокрема, він помітив лютневий додаток до каталогу «Сідні», який йому ще не потрапляв на очі. Лютневий додаток мав з’явитися в продажу десь так днів за три-чотири. Очевидно, «Корпорація Роузен» підтримувала із «Сідні» особливо тісні зв’язки.

Він роздратовано взяв каталог.

— Це зловживання суспільною довірою. Адже ніхто не має права раніше за інших дізнатися про зміни в цінах, — це можна було трактувати як порушення федерального законодавства; Рік спробував згадати назву відповідного закону, але так і не зміг. — Я забираю журнал із собою,— сказав він, розстебнув портфель і жбурнув туди каталог.

Після хвилинної запинки Елдон Роузен втомлено промовив:

— Бачите, офіцере, не в наших правилах отримувати інформацію...

— Я не офіцер, — заперечив Рік. — Я — мисливець за головами, — з портфеля він видобув пристрій Войґта-Кампфа, сів за найближчий столик з червоного дерева і почав прилаштовувати доволі нескладний самопис.— Можете запросити перший об’єкт тестування, — повідомив він Елдону Роузену, який мав тепер як ніколи загнаний вигляд.

— Мені також хотілося б на це поглянути, — сказала Рейчел, сідаючи поряд. — Ніколи не бачила, як проводиться тест на емпатію. І що показують оті пристрої?

— Ось цей, — він простягнув плаский адгезивний диск з проводами,— визначає розширення капілярів у ділянці обличчя. Відома первинна рефлекторна реакція, так званий «сором» або «збентеження», відповідь організму на морально приголомшливий подразник. Вона не підконтрольна силі волі, на противагу електропровідності шкіри, диханню або частоті сердечних скорочень, — відтак він показав Рейчел пристрій голчастого спрямування світла.— А цей прилад реєструє коливання в очних м’язах. У поєднанні зі «збентеженням» можна виявити навіть найменш помітні коливання...

— Відсутні в андроїдів, — закінчила Рейчел.

— Андроїди не реагують на запитання-стимули; хоча з погляду біології вони живі. Умовно.

— Ну, що ж, протестуйте мене, — заявила Рейчел.

— Навіщо? — запитав здивовано Рік.

Тут уже Елдон Роузен втрутився в розмову й захриплим голосом промовив:

— Вона — ваш перший об’єкт тестування. Вона може бути андроїдом. Сподіваюся, ви все з’ясуєте.

Потім якось дуже незграбно опустився в крісло, вийняв сигарету, прикурив і спостерігав, не відводячи погляду.

Розділ 5

Тонкий промінь сріблястого світла рівномірно освітлював ліве око Рейчел Роузен, а до її лівої щоки прилип сітчастий диск. Вона здавалася спокійною. Усівшись так, щоб бачити показники обох індикаторів приладу Войґта-Кампфа, Рік Декард промовив:

— Я змальовуватиму вам різні соціальні ситуації. А ви якнайшвидше казатимете про своє ставлення до кожної з них. Час, звісно ж, фіксується.

— Отже, — відповіла Рейчел сухо, — мої усні відповіді до уваги не беруться. На показники ваших приладів впливатимуть лишень очні м’язи та капілярні розширення. Але я відповідатиму; хочу випробувати себе... — вона запнулася. — Починайте, містере Декард.

Рік, вибравши запитання №3, заходився читати:

— Вам подарували на день народження портмоне з телячої шкіри.

Обидва індикатори враз проскочили зелений колір і сягнули червоного; сіпнулися далеко, але вмить повернулися назад.

— Я не прийму такого подарунка,— сказала Рейчел. — Також заявлю на цю людину в поліцію.

Зробивши помітку, Рік провадив тест далі, читаючи восьме запитання профільної шкали Войґта-Кампфа.

— У вас маленький син і він показує вам свою колекцію метеликів, включно з баночкою для заморення.

— Я відведу його до лікаря, — промовила Рейчел тихим, але твердим голосом. Знову підстрибнули обидві стрілки, але цього разу не так далеко. Він зробив чергову помітку.

— Ви сидите й дивитеся телепрограму, — читав він, — і раптом помічаєте осу, що повзе по вашому зап’ясті.

— Я вб’ю її, — сказала Рейчел. Цього разу стрілки майже не ворухнулись, хіба що ледь затремтіли. Він це також помітив, а тоді обережно вибрав наступне запитання.

— У журналі ви натрапили на кольорове фото оголеної дівчини на всю сторінку, — він запнувся.

— Ви проводите цей тест, щоб виявити, чи я андроїд, — запитала Рейчел, — а чи, може, для того, щоб перевірити мою схильність до гомосексуалізму?

Стрілки не поворухнулися. Він вів далі:

— Вашому чоловікові подобається це фото, — стрілки не фіксували реакції. — Дівчина лежить долілиць на великому чудовому килимку із ведмежої шкури, — стрілки не поворухнулися, а він подумав: «Реакція андроїда. Вона пропустила найголовніше в запитанні — шкуру мертвої тварини. Її мозок, себто мозок андроїда, зосереджений на інших подробицях». — Ваш чоловік чіпляє фото на стіні свого кабінету, — закінчив він, і тепер стрілки зарухалися.

— Я не дозволю йому цього зробити,— сказала Рейчел.

— Гаразд, — промовив він, кивнувши головою. — Тепер ось таке. Ви читаєте роман, написаний за довоєнних часів. Головні герої перебувають на Рибальській набережній у Сан-Франциско. Вони зголодніли і заходять у ресторан, що спеціалізується на приготуванні страв з морепродуктів. Один із них замовляє омарів, тож шеф-кухар кидає омарів у каструлю з окропом, а головні герої стоять поруч і спостерігають.

— О боже, — вихопилося