Знищення - Джефф Вандермеєр
Наші стосунки певний час були хисткими через те, що він був компанійським, а я любила самотність. Раніше це було джерелом сили наших стосунків, але не тепер. Я не тільки вважала його привабливим, але й захоплювалася його впевненістю, відкритою вдачею, його потребою бути з людьми — я вважала, що це врівноважує мої власні якості. Також він мав добре почуття гумору, і коли ми вперше зустрілися у велелюдному місцевому парку, він подолав мою відлюдність, вдаючи, начебто ми — два детективи, які розслідують справу й прийшли сюди стежити за підозрюваним. І ми збирали відомості про життя людського вулика, який роївся довкола, та й власне про себе самих…
Попервах я мала виглядати для нього загадковою — моя стриманість, моя потреба в самотності — навіть після того, як він думав, що подолав увесь мій опір. Наче я була головоломкою, яку треба розв’язати, або він вважав, що одного дня пізнає мене краще, якщо проб’ється в якесь інше місце, якесь ядро всередині мене, де живе інша людина. Під час однієї з наших сварок він навіть зізнався, що своєю участю в експедиції він намагався показати, наскільки сильно я відштовхую його, хоча потім, присоромлений, забрав свої слова назад. Я сказала йому в лоб, щоб не було жодних недомовок: тієї особи, яку він із усіх сил намагається пізнати, просто не існує, я є такою, якою здаюся на перший погляд. І це ніколи не зміниться.
На початку наших стосунків я розповіла чоловікові про ставок, коли ми лежали в ліжку (а цим ми часто займалися). Він був захоплений, можливо, навіть думав, що за цим будуть ще більш цікаві одкровення. Він відкинув частини, у яких ішлося про самотнє дитинство, щоб повністю зосередитися на ставку.
— Я би на ньому човники пускав.
— А капітаном безсумнівно був би Старий Стрибун, — сказала я, — і все було б миленько й гарненько.
— Ні. Бо я знайшов би тебе — похмуру, вперту й зловісну. Надзвичайно зловісну.
— А я б вважала тебе легковажним і з усіх сил бажала б, щоб черепахи потопили твій човник.
— Якби й потопили, я б зробив інший, навіть кращий, і всім би розказав про зловісну дівчинку, що розмовляє з жабами.
Я ніколи не розмовляла з жабами, не люблю, коли тварин олюднюють.
— То що б змінилося, якби ми не сподобалися одне одному дітьми? — спитала я.
— О, ти б мені усім сподобалася, окрім цього, — вишкірився він. — Ти б мене забавляла, і я б усюди ходив за тобою. Без жодних вагань.
Тож ми пасували одне одному у свій дивний спосіб. Ми притягувалися, бо були різними і пишалися думкою, що це нас зміцнює. У цій вигадці ми знаходили так багато всього, впродовж такого довгого часу, і цей потік не вичерпувався аж поки ми не одружилися… а потім упродовж часу зруйнував нас у гнітючий своєю подібністю спосіб.
Але нічого з цього — ні добре, ні погане — не мало значення, коли він повернувся з експедиції. Я не ставила запитань, не наводила жодного з наших останніх аргументів. Того ранку, коли я прокинулась біля нього після його повернення, я знала, що наш час добігає кінця.
Я готувала йому сніданок, а за вікном лив дощ і небо розривала блискавка. Ми сіли за кухонний стіл навпроти прозорих розсувних дверей, що вели на заднє подвір’я. У нас була вражаюче ввічлива бесіда за сніданком з яєць і бекону. Він захоплювався формою нової сірої годівниці для птахів, яку я повісила; йому подобалося, як дріботить дощ по човну. Я спитала, як він почувається, і чи він виспався. Я навіть знову запитала про попередню ніч: чи була важкою подорож додому.
— Ні, — сказав він, — без проблем.
На його обличчі зблиснула згадка про його колишню усмішку, яка мене так дратувала.
— Скільки часу вона тривала? — спитала я.
— Ніскільки.
Я не могла зрозуміти його виразу обличчя, але у цій пустоті я відчувала щось жалобне, те, що залишалось всередині, прагло спілкуватися, але не могло. Мій чоловік, скільки я його знала, ніколи не був жалісливим чи меланхолійним. І це трохи мене лякало.
Він спитав, як проходять мої дослідження, і я розповіла про деякі нові розробки. В той час я працювала на компанію, яка розробляла природні матеріали для утилізації пластику та інших речовин, які не розкладаються. Це було нудно. Раніше я займалась польовими дослідженнями, які спонсорувались різними програмами та грантами. А ще раніше я була активним захисником природи і брала участь у протестах, на волонтерських засадах обдзвонювала спонсорів.
— А як твоя робота? — спитала я обережно. Я не знала, скільки ще зможу ходити по колу, готова в будь-який момент втекти від таємниці за перших її ознак.
— Ну, ти знаєш, — почав він так, ніби його не було лише кілька тижнів, а я була його колегою, а не коханою дружиною. — Ну, ти знаєш, як завжди — нічого особливо нового. — Він зробив великий ковток апельсинового соку. Він так смачно його пив, що на хвилину чи дві мені здалось, що в будинку не існує нічого, окрім цієї насолоди. Потім він буденно спитав про інші домашні зміни.
Пізніше ми сиділи на порозі, споглядаючи за стіною води, за калюжами, що утворюються в клумбах. Ми трохи почитали, повернулись додому і зайнялись коханням. Це було монотонне, бездушне злягання, приємне лиш тому, що погода сприяла нам. Якщо до того моменту я вдало прикидалася, то тепер не могла робити вигляд, що мій чоловік був повністю присутній.
Я знайшла для нього старий фільм про вітрильну регату, говорила ні про що. Він питав про якихось своїх друзів, але я не відповідала. Я ніколи їх не бачила. Вони ніколи не були мені друзями, я ніколи не заводила друзів — я отримала їх в комплекті з чоловіком.
Ми спробували пограти в настільну гру, сміялися із безглуздих запитань. Пробіли в його знаннях стали занадто очевидні, і ми зупинилися. Запала тиша. Він почитав газету і переключився на свій улюблений журнал під час перегляду новин. Або, можливо, він просто вдавав, що робить усе це.
Коли я прокинулась від денного сну на диванчику, дощ закінчився, а чоловіка поряд зі мною
