Знищення - Джефф Вандермеєр
Я виставила долоню перед топографом, показуючи, що вона мусить стояти там, де є, за мною, а сама пішла вперед, освітлюючи собі шлях. Я пройшла повз тіло достатньо далеко, щоб упевнитися, що сходи під ним порожні, а потім поспішила нагору.
— Пильнуй, поки я огляну тіло, — сказала я.
Я не сказала їй, що я відчула слабке відлуння присутності, щось повільно рухалося там, набагато нижче за нас.
— Це таки тіло? — спитала топограф. Певно, вона чекала чогось дивнішого. Певно, вона чекала, що постать просто лягла поспати.
— Це антрополог, — сказала я і побачила, як від цього повідомлення напружилися її плечі. Без жодного слова вона протиснулася повз мене, стала просто за тілом, направивши автомат у пітьму.
Я обережно стала на коліна поруч із антропологом. Від її обличчя мало що лишилося, а всі рештки шкіри вкривав один великий опік. Її щелепа була зламана, ніби її хтось вирвав одним звірячим ривком, з неї точилася цівка зеленого пороху, який купкою осідав на грудях. На її руках, складених на колінах долонями догори, зовсім не залишилося шкіри. Її ноги здавалися злитими в одне ціле і наполовину розплавленими, один черевик пропав, а інший відкинуло до стіни. Навколо антрополога були розсипані скляні пробірки, як ті, що я принесла з собою. Її розтрощена чорна коробочка лежала за кілька метрів від тіла.
— Що з нею трапилось? — прошепотіла топограф.
Вона швидко нервово оглядалася на мене, стоячи на варті, наче те, що трапилося, досі не закінчилося. Наче вона чекала, що антрополог зараз повернеться до жахливого існування.
Я не відповіла їй. Все, що я могла сказати: «Я не знаю», ці слова були свідченням власної безпомічності або некомпетентності. Або і того й цього.
Я навела ліхтарик на стіну над антропологом. На певному проміжку письмо на стіні стало невпорядкованим, воно то залазило вгору, то зривалося вниз, поки досягло рівноваги.
…тіні безодні як пелюстки велетенської квітки що зацвіте всередині черепа й розпросторить думку за межі які людина спроможна знести…
— Гадаю, вона заважала творцю написів, — сказала я.
— І воно таке з нею зробило? — вона просто благала мене знайти якесь інше пояснення.
У мене іншого не було, тож я не відповіла, тільки повернулася до споглядання, поки вона стояла поруч і дивилася на мене.
Біолог не детектив, та я почала думати, як детектив. Я дослідила землю з усіх боків, спершу визначила сліди власних черевиків на сходах, потім сліди топографа. Ми затоптали початковий шлях, але напрямок все ж простежувався. Перш за все, створіння — на що б не сподівалася топограф, я не могла думати про нього як про людину — справді ошаліло. Замість рівних слідів ковзання слиз утворював вихори, закручені за годинниковою стрілкою, сліди «ніг», як я про них думала, раптово видовжилися і загострилися. Але на вершині вихра я побачила сліди черевиків. Я дістала черевик, обережно обійшовши докази сутички. Сліди черевиків всередині вихра справді залишила антрополог — і я змогла дослідити відбиток на стіні праворуч, наче вона притискалася до неї.
У моїй голові почала складатися картина, як антрополог сповзає в пітьму, щоб побачити творця надписів. Блискучі пробірки, розсипані навколо тіла, навели мене на думку, що вона хотіла взяти зразок. Але як це безглуздо і необачно! Такий ризик, при тому, що антрополог ніколи не виглядала для мене хороброю або нестриманою. Постоявши там хвилинку, я трохи піднялася вгору сходами, велівши топографу, яка нервувалася, лишатися на місці. Можливо, якби там було щось, що можна підстрелити, вона була б спокійнішою, але в нас були тільки витвори нашої уяви.
На десять сходинок вище, звідки ще було видно мертве тіло антрополога, я знайшла дві пари слідів черевиків, розташовані одна проти одної. Одна з них належала антропологу. Друга не належала ні мені, ні топографу.
В мені щось ніби зрушилося, а відтак стало на місця, я цілком відтворила картину подій. Серед ночі психолог розбудила антрополога, ввела в стан гіпнозу, разом вони ввійшли у вежу й спустилися сюди. В цьому місці психолог віддала антропологу гіпнотичний наказ, який, вона знала це точно, буде самовбивчим, і антрополог підійшла просто до створіння, яке писало слова на стіні, й спробувала узяти зразок — і, роблячи це, померла, можливо, у муках. Після цього психолог втекла, я впевнена, якби я ще трохи спустилася, я б не знайшла слідів її черевиків нижче цього місця.
Чи відчувала я жаль або співчуття до антрополога?
Слабка, упіймана, позбавлена вибору.
Топограф із нетерпінням чекала на мене:
— Що ти знайшла?
— Тут із антропологом була інша людина, — і я розповіла топографу власну теорію.
— Але навіщо психологу це робити? — запитала вона в мене. — Ми однаково планували спуститися сюди вранці.
Мені здалося, що я дивлюся на топографа з відстані в тисячу кілометрів.
— І гадки не маю, — сказала я, — але вона гіпнотизувала нас усіх, і не тільки, щоб заспокоїти. Можливо, ця експедиція має іншу мету, не ту, що нам повідомили.
— Гіпноз, — вона вимовила це слово так, наче воно цілком позбавлене змісту. — Як ти це знаєш? Як ти взагалі можеш таке знати?
Топограф виглядала обуреною — мною чи моєю теорією, я не могла сказати. Але я розуміла чому.
— Тому що я в невідомий спосіб стала до цього нечутливою, — відповіла я, — вона тебе й сьогодні гіпнотизувала, щоб бути впевненою, що ти зробиш свою справу. Я бачила, як вона це робить.
Я б хотіла зізнатися топографу — сказати, як саме я стала нечутливою — але вирішила, що це було б помилкою.
— І ти не зробила нічого? Якщо це навіть правда.
Принаймні вона розглядає можливість повірити мені.
Можливо, якийсь осад, якась непевність лишилися в її свідомості після цієї події.
— Не хотіла, щоб психолог знала, що не може гіпнотизувати мене.
А ще — я хотіла спуститися сюди знову. Топограф зупинилася на мить, міркуючи.
