Знищення - Джефф Вандермеєр

Зрештою, я не могла більше відкидати правду.

— Вона пішла, — сказала я.

— Можливо, повернулася в базовий табір, — припустила топограф.

— Ти згодна, що її відсутність означає провину? — запитала я.

Топограф сплюнула на траву й уважно подивилася на мене.

— Ні, не згодна. Можливо, з нею щось трапилося. Можливо, їй потрібно було повернутися в базовий табір.

— Ти бачила сліди черевиків. Ти бачила тіло.

Вона ворухнула автоматом.

— Просто ходімо в базовий табір.

Я її зовсім не розуміла. Я не знала, як вона ставиться до мене — вороже чи просто насторожено. Те, що ми піднялися на поверхню, без сумніву, її підбадьорило, але мені вона подобалася розгубленою.

В базовому таборі вона втратила частину своєї рішучості. Психолога там не було. Але не тільки її: психолог забрала половину наших припасів і більше половини зброї. Або прикопала десь неподалік. Але тепер ми знали, що вона жива.

Тепер ви маєте зрозуміти, як я почувалася, як мала почуватися топограф: ми були вченими, ми тренувалися спостерігати явища природи і результати людської діяльності. Ми не тренувалися протистояти тому, що виглядало як потойбічне. В незвичайних ситуаціях сама присутність когось, хто виглядає, як ворог, насправді заспокоює. Ми підступили до меж чогось небувалого, і менше ніж за тиждень втратили не тільки лінгвіста (на межі), але й антрополога і психолога.

— Гаразд, здаюся, — сказала топограф, відкидаючи автомат і падаючи на стілець навпроти намету антрополога, поки я обшукувала його зсередини. — Я готова повірити тобі на сьогодні. Я повірю тобі, бо в мене просто немає вибору. Бо в мене немає кращих теорій. Що мені тепер робити?

У наметі антрополога жодних підказок не знайшлося. Жах від того, що з нею трапилося, все ще терзав мене. Бути присилуваною на щось самовбивче. Якщо я права, то психолог — убивця більшою мірою, аніж те, що врешті порішило антрополога.

Коли я не відповіла топографу, вона повторила вдруге, з притиском:

— То якого біса нам тепер робити?

Я вилізла із намету й відповіла:

— Перевіримо зразки, які я взяла, проявимо й переглянемо фотографії. А завтра, можливо, знову спустимося у вежу.

Топограф різко реготнула, намагаючись дібрати слова. Здавалося, її обличчя на мить напружилося, можливо у спробі подолати привид якогось гіпнотичного навіювання. Врешті вона видала:

— Ні, я в це місце більше не спущусь. І це тунель, не вежа.

— І що ж ти хочеш робити натомість? — спитала я.

Вона наче подолала якусь перепону — тепер вона говорила швидше, рішучіше.

— Ми повернемося до межі й чекатимемо на евакуацію. В нас немає ресурсів, щоб продовжувати, і якщо ти права щодо психолога, яка десь тиняється і щось намислила, навіть якщо так, це не впливає на ситуацію. Якщо ж ти помилилася, і вона вже мертва або поранена, бо на неї щось напало, нам теж слід забиратися звідси к бісовій матері.

Вона закурила сигарету, одну з небагатьох, що в нас були. Випустила з носа дві довгі цівки диму.

— Я не готова повертатися, — відповіла я, — ще не готова.

Навіть близько не готова, не зважаючи на те, що трапилося.

— Тобі тут більше подобається, дійсно подобається, правда? — запитала топограф, і в її голосі прорізався чи то жаль, чи то огида. — Ти вважаєш, що це триватиме довго? От що я скажу тобі, навіть на військових навчаннях, планованих для відтворення поганих наслідків, я бачила кращі шанси.

Нею керував страх, хай навіть вона була права. І я вирішила позичити в психолога тактику затягування.

— Давай глянемо на те, що нам вдалося добути, а потім вирішимо, що робити. Ти завжди можеш вирушити до межі завтра.

Вона знову затягнулася сигаретою, осмислюючи почуте. Межа була на відстані чотириденного переходу.

— Звучить справедливо, — сказала вона, на мить відтанувши. Я не сказала те, що подумала: насправді все могло бути не так вже й просто. Вона могла перетнути межу в зворотному напрямку лише в переносному розумінні, як мій чоловік, позбувшись всього, що робило її особою. Але я не хотіла, щоб вона почувалася так, наче шляху до відступу немає.

Я провела решту дня, розглядаючи зразки під мікроскопом, на саморобному столику біля свого намету. Топограф працювала з фотографіями в наметі, облаштованому як тимчасова проявна, гнітючий процес для того, хто звик до цифрових знімків. Поки знімки сохли, вона зайнялася рештками карт і документів, які залишилися в базовому таборі від попередньої експедиції.

Мої зразки виявилися невиразним безглуздям із незрозумілим завершенням. Клітини біомаси, яка утворювала слова на стіні, мали незвичну будову, але в допустимих рамках. Або ж вони надзвичайно вправно мімікрували під певні види сапротрофних організмів. Я подумки відзначила, що треба взяти зразок зі стіни просто під словами. Я не знала, як глибоко проникли гіфи, чи є якісь вузлові утворення під цими гіфами, які мають тільки сигнальну функцію.

Зразки тканин істот, схожих на долоньки, не піддавалися жодному поясненню, це було дивно, але нічого мені не дало — маю на увазі, що у зразку не було клітин, тільки суцільна бурштинова поверхня з вкрапленнями пухирців повітря. Водночас я припустила, що це забруднена проба або доказ того, що організм швидко розкладається. Інша думка прийшла мені надто пізно, щоб її перевірити: вдихнувши спори організму, я спричинила реакцію проби. Я не мала медичного обладнання, щоб пройти діагностику, яка могла б виявити подальші зміни мого тіла чи свідомості з часу зараження.

А ще був зразок із пробірки антрополога. Я залишила її наостанок з очевидних причин: топограф зробила зріз, поклала на предметне скло і записала, що вона побачила в мікроскоп.

— Чому? — запитала вона, — чому я роблю це замість тебе?

Я вагалася:

— Гіпотетично… може відбутися зараження.

Обличчя напружене, щелепи стиснуті.

— Гіпотетично, чому це ти можеш бути більш або менш заразною за мене?

Я стенула плечима:

— Нічого конкретного. Просто я першою знайшла слова на стіні.

Вона глянула на мене, наче я бовкнула нісенітницю, різко розсміялася.

— Ми влізли набагато глибше, ніж це. Ти правда вважаєш, що ці маски можуть нас вберегти? Від усього, що тут відбувається?

Вона помилялася — я вважала, що вона помилялася, але я не стала її виправляти. Люди спрощують і знецінюють дані з багатьох причин.

Більше не було про що говорити. Вона повернулася до своєї роботи, а я схилилася над мікроскопом зі зразком того, що вбило антрополога. Спершу я не зрозуміла, на що саме дивлюся, адже це було так несподівано. Це була нервова тканина — і водночас це