Знищення - Джефф Вандермеєр

— Чому вона має щось намислювати? — спитала топограф. Це зневага в її голосі прозвучала — чи знову страх?

— Бо в неї можуть бути зовсім не ті накази, які отримали ми, — вимовила я, ніби пояснювала дитині.

Коли вона не відповіла, я прийняла це за знак, що вона почала розуміти мої доводи.

— Я піду першою, бо вона не має на мене впливу. А тобі потрібно одягнути оце. Вони можуть допомогти опиратися гіпнотичному навіюванню, — і я дала їй свої додаткові беруші. Вагаючись, вона все ж їх узяла.

— Ні, — сказала вона, — ми піднімемося нагору разом, одночасно.

— Це нерозумно, — відраджувала я.

— Мене це не обходить. Ти не піднімешся нагору без мене. Я не стану чекати тут у пітьмі, поки ти там усе залагодиш.

Я хвильку подумала й відповіла:

— Гаразд. Але якщо я побачу, що вона спробує тебе примусити, я її зупиню.

Або хоча б спробую.

— Якщо ти права, — відповіла топограф. — Якщо ти сказала правду.

— Все правда.

Вона відмахнулася від моїх слів:

— Що робити з тілом?

Чи означало це, що ми домовилися? Я сподівалася, що так. Або вона спробує відняти в мене зброю дорогою нагору. Можливо, психолог уже її підготувала на такий випадок.

— Антрополога ми залишимо тут. Ми не можемо обтяжувати себе, і до того ж не знаємо, які зараження ми можемо прихопити з собою.

Топограф кивнула. На щастя, вона не була сентиментальною. В тілі мало що лишилося від антрополога, і ми обидві це знали. Я з усіх сил намагалася не думати про останні хвилини антрополога, про жах, який вона мала пережити, виконуючи нав’язане їй завдання, навіть хоча воно означало її загибель. Що вона побачила? У що вона вглядалася перед настанням вічної пітьми?

Перед тим як повернути за ріг, я підняла скляну пробірку антрополога. В ній залишився тільки слід від густої, схожої на плоть маси, яка відсвічувала тьмяним золотом. Можливо, вона перед смертю таки взяла корисний зразок.

Поки ми підіймалися до світла, я намагалася відволіктися. Я знову і знову пригадувала свою підготовку, шукаючи зачіпку, найменшу крихту інформації, яка могла б прояснити наші відкриття. Але я нічого не знаходила, і могла нарікати тільки на свою легковажність, коли вирішила, що мені сказали про все, що буде використовуватися. Наголос завжди робився на наших власних здібностях і знаннях. Оглядаючись назад, я тепер бачила майже зумисне бажання все заплутувати і викривлювати під виглядом турботи про те, щоб не налякати нас або не збити з пантелику.

Карта була першим зразком дезорієнтації, бо чим іще є карта, як не способом одні речі наголосити, а інші приховати? Ми завжди покладалися на карту, запам’ятову-ючи всі подробиці. Інструктори, які лишилися для нас безіменними, муштрували нас довгих шість місяців щодо розташування маяка відносно базового табору, кількості кілометрів від однієї групи зруйнованих будинків до іншої. Від нас очікували, що ми самі дослідимо протяжність берегової лінії — майже завжди в контексті маяка, а не базового табору. Сама карта, її проміри, думка про її зміст стали зручною звичкою, яка заважала нам спитати, чому або навіть що.

Чому протяжність берегової лінії? Що може бути в маяку? Чому базовий табір розташований у лісі, оддалік від маяка, але біля вежі (якої, звісно, не існує на карті) — і чи завжди базовий табір був тут? Що ховається за картою? Тепер, коли я знала міру гіпнотичного навіювання, застосованого до нас, я виявила, що зосередженість на карті сама по собі могла бути стимулом, що запускає реакцію. І що ми не ставили питань через те, що були запрограмовані їх не ставити. Що маяк, справжній чи символічний, міг бути підсвідомим тригером для гіпнотичного навіювання і так само міг бути епіцентром того, що розширювалося і розповсюджувалося, щоб стати Нуль-зоною.

Мій інструктаж щодо екології цього місця хибував на таку саму обмежуючу зосередженість. Я провела багато часу, досліджуючи природні перехідні екосистеми, їх флору, фауну і взаємопроникання, яке я очікувала знайти. Але я також освіжила знання про гриби й лишайники, які тепер, у світлі слів на стіні, сприймалися моєю свідомістю як справжня мета усього цього дослідження. Якщо карта призначалася для того, щоб виключно відволікати, то екологічне дослідження повинно було у кінцевому результаті дійсно підготувати мене. Хіба що я була параноїком. Але якщо не була, це означало, що вони знали про вежу, можливо, завжди знали про вежу.

Від цього моя підозрілість зростала. Вони змусили нас пройти крізь виснажливі тренування з виживання та володіння зброєю, настільки виснажливі, що більшість вечорів ми одразу розходилися до своїх комірок й вкладалися спати. Навіть ті кілька випадків, коли ми тренувалися разом, ми все ж були розділені. Вони відняли наші імена на другий місяць, просто здерли їх із нас. Ми вживали тільки назви речей із Нуль-зони, і тільки в їх найширшому значенні. Це також форма відволікання від того, щоб ставити певні запитання, що можливе тільки для того, хто знає конкретні деталі. Але правильні конкретні деталі, а не те, наприклад, що в Нуль-зоні водиться шість видів отруйних змій. Згодна, це розширює світогляд, але я не мала наміру стояти осторонь навіть за найгіршого сценарію.

На той час коли ми були готові перейти межу, ми знали все… і ми не знали нічого.

Коли ми вийшли на поверхню, моргаючи на світло, здерли маски і вдихнули свіжого повітря, психолога там не було. Ми очікували майже будь-якого сценарію, але тільки не відсутності психолога. На якийсь час ми розгубилися, зависли в цьому звичайному дні, коли небо таке яскраво-блакитне, а дерева відкидають довгі тіні. Я вийняла беруші й зрозуміла, що зовсім не чую серцебиття вежі. В голові не вкладалося, як може співіснувати з цим повсякденним те, що ми побачили внизу. Це було так, ніби ми зашвидко піднялися на поверхню після занурення в морські глибини, і пам’ять про побачені створіння нас змінила. Ми просто оглядали усе довкола в пошуку психолога, впевнені, що вона ховається, і все ще сподіваючись, що знайдемо її, адже були певні, що вона має пояснення. Через якийсь час це перетворилося на нездорову зацикленість — обшукувати одну й ту саму ділянку навколо вежі. Але впродовж