Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– Але ж гарна штукенція, хіба ні?

– Дуже гарна, – погодився Марвін.

– А, знаю, – ще трохи подумавши, сказала бойова машина з зоряної системи Жаби, – у тебе, напевно, один із цих нових випромінювачів Ксанктік ресатруктрон дестабілізований зенон!

– Вони чудові, правда? – сказав Марвін.

– Так от яка у тебе зброя? – захоплено сказала машина з ноткою остраху у голосі.

– Ні, – відповів Марвін.

– О, – сказала розчарована машина, – то це напевно...

– Ти робиш невірні припущення, – перебив Марвін. – Ти забуваєш взяти до уваги певне абсолютно фундаментальне явище у стосунках між людьми і роботами.

– Е, я знаю, – сказала бойова машина, – це часом не..? – І знову поринула у роздуми.

– Подумай краще, – наполягав Марвін, – вони залишили мене, звичайнісінького робота-слугу, щоб зупинити тебе, гігантську універсальну бойову машину, поки вони рятуватимуться втечею. Як ти гадаєш, що вони могли мені залишити?

– У-у, е-е... – простогнала спантеличена машина, – я гадаю, щось особливо, руйнівне, нехай йому біс.

– Він думає! – сказав Марвін. – Ще б пак, він думає. То, може, сказати тобі все-таки, що вони дали мені для самозахисту?

– Гаразд, скажи, – насторожено сказала бойова машина.

– Нічого, – сказав Марвін.

Настала зловісна пауза.

– Нічого? – ревнула бойова машина.

– Зовсім нічого, – пригнічено поскаржився Марвін, – хоча б тобі якусь електронну виделку, чи що. Машина захиталася розлючено.

– Оце тобі маєш! – заревіла вона. – Зовсім нічого, так? У них у голові що, вітер гуляє?

– Ти тільки поглянь на мене, – сказав Марвін приглушеним голосом, – у мене ж весь лівий бік онімів через жахливий біль у діодах.

– Тобі, напевно, не солодко, еге ж?

– Угу, – з жалем підтвердив Марвін.

– Від цього мене аж тіпає! – обурилася машина. – Я їм зараз усе потрощу!

Знову з’явився електронний таран і спалахнув ще одною яскравою блискавкою, яка перетворила на пилюку найближчу до машини стіну.

– Ти ж розумієш, як я себе почуваю? – сумно промовив Марвін.

– Отак накивали п’ятами і залишили тебе напризволяще! – прогриміла машина.

– Так, – відповів Марвін.

– Я гадаю, їм варто зруйнувати і стелю! – лютився робот-танк.

Перехід між вежами залишився без стелі.

– Це вражає, – пробурмотів Марвін.

– Ти ще не бачив, що я можу, – розходилася машина. – Мені за іграшки знищити і долівку, без проблем!

Долівки теж не стало.

– Хай йому чорт! – тільки й встигла проревти машина, падаючи з висоти шістнадцятого поверху, і, гримнувшись на землю, розлетілася на дрібні кавалки.

– До чого ж тупа машина, аж нудить, – сказав Марвін і поплентався геть.

РОЗДІЛ 8

– То ми довго будемо отак сидіти? – сердито запитав Зафод. – Чого потрібно цим типам там, за вікном?

– Їм потрібен Бібльброкс, – відповів Руста. – Вони хочуть забрати вас у зоряну систему Жаби – найлиховісніший з усіх світів Галактики.

– Та невже? – сказав Зафод. – Для цього їм доведеться спочатку прийти сюди і схопити мене.

– Вони уже прийшли і схопили вас, – сказав Руста. – Вигляньте у вікно. Зафод виглянув у вікно і широко відкрив рота.

– Земля! Земля тікає з-під ніг! – задихаючись вимовив він. – Куди вони забирають землю?

– Вони забирають будинок, – сказав Руста. – Ми у повітрі.

За вікном кабінету пропливали хмарки.

Там за вікном угорі навколо похиленої вежі будинку він знову побачив кілька темно-зелених винищувачів із зоряної системи Жаби. Вона випромінювали силові промені, які утворювали щось на зразок сітки і тим самим надійно утримували вежу будинку в повітрі.

До краю розгублений Зафод похитав головою.

– І що я такого зробив, щоб зі мною таке витворяти? – здивувався він. – Я заходжу до будинку і його забирають разом зі мною.

– Переймаються вони зовсім не тим, що ви уже встигли скоїти, – сказав Руста, – справа в тім, що ви ще тільки збираєтеся робити.

– Невже від мене більше нічого не залежить?

– Залежало. Багато років тому. Краще тримайтеся за щось, нас дорогою трохи потрясе.

– Якщо я колись зустріну себе колишнього, – сказав Зафод, – то я йому так вріжу, що він навіть не встигне довідатися, від кого йому перепало.

У двері не поспішаючи зайшов Марвін і з докором глипнув на Зафода, подався в куток і там вимкнув себе.

На борту “Золотого серця” панувала тиша. Артур втупив очі у полицю навпроти себе і думав. Підсвідомо він перехопив допитливий погляд Тріліан і знову видивився на полицю.

Нарешті він щось побачив.

Він узяв п’ять маленьких пластикових квадратиків і поклав їх на поверхню столу, який стояв під полицею.

На п’ятьох квадратиках стояли чотири літери Ч, Е, П, У. Він виклав їх поряд з іншими трьома Р, У, Н.

– Чепурун, – вимовив він уголос. – Мої очки потроюються. Здається, я набагато покращив рахунок.

Кораблем хитнуло, і квадратики з літерами уже вкотре перемішалися.

Тріліан зітхнула і знову заходилася вирівнювати їх.

Туди-сюди мовчазними коридорами блукала луна він кроків Форда Префекта. Він вештався кораблем і зганяв свою злість на мертво-мовчазних приладах.

Чому корабель постійно здригається? – думав він.

Чому він перевертається і гойдається?

Чому ніяк не вдається визначити місце знаходження?

І все-таки, де вони опинилися?

Ліва вежа будинку редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів” мчала міжзоряним простором із швидкістю, з якою ні досі ні після не літав жоден будинок у Всесвіті.

У центральній його частині з кутка в куток кімнати походжав сердитий Зафод Бібльброкс.

Руста сидів на краєчку столу і займався рутинною справою – розправляв свій рушник.

– То куди, ви кажете, летить цей будинок? – запитав Зафод.

– Зоряна система Жаби, – відповів Руста, – найлиховісніше місце у Всесвіті.