Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

Сидячи у куточку, де він без слів обмінювався з Марвіном невимовленими думками, Зафод підвів на нього очі.

– Що? – запитав він.

– Невдовзі будинок опиниться на поверхні планети. Коли виходитимете, то не в двері, – сказав Руста, – а через вікно. Хай вам щастить, – додав він і вийшов у двері, випаровуючись із життя Зафода так само загадково, як і з’явився у ньому.

Зафод скочив на ноги і взявся за клямку, але Руста вже встиг замкнути двері. Він стенув плечима і повернувся у свій куток.

Через дві хвилини будинок з тріском приземлився серед решток інших будинків. Його ескорт – винищувачі з системи Жаби – відімкнув силові промені і знову знявся у повітря, беручи курс на більш приємну для життя першу планету системи Жаби. Вони ніколи не приземлялися на другій планеті системи Жаби. Цього ніхто не робив. На її поверхню не ступав ніхто, крім майбутніх жертв Водоверті тотальної перспективи.

Зафода добряче струсонуло. Коли спала тиша, якийсь час він відлежувався серед куряви і уламків, які тільки й залишилися від кімнати. Він зрозумів, що у таку халепу ще не попадав ніколи в житті. Він почувався розгубленим, він почувався самотнім, він почувався покинутим усіма. Врешті-решт він зрозумів, що слід усе-таки до кінця розібратися в усьому, хай там що.

Він оглянув напівзруйновану, понівечену кімнату. Стіна над дверима розкололася надвоє і ті, відчинені навстіж, повисли на одвірку. Вікно якимось незбагненним чином залишилося зачиненим і неушкодженим. Він трохи повагався, потім йому спало на думку, щоб сказати те, що раз його дивний супутник пройшов через усе разом з ним тільки для того, щоб сказати те, що він сказав, то він, напевно, мав для цього поважні підстави. З допомогою Марвіна він прочинив вікно. Хмара куряви, що знялася після приземлення, і рештки інших будинків, серед яких вони опинилися, надійно заважали Зафодові роздивитися як слід навколо.

Не те, щоб він надто переймався цим. Найбільше його стурбувало те, що він обачив, коли глянув донизу. Кабінет Зарнівупа містився на шістнадцятому поверсі. Будинок приземлився під кутом приблизно сорок п’ять градусів, але однаково спуск здавався карколомним.

Врешті-решт, коли йому стало ніяково від презирливих поглядів Марвіна, які той, здавалося, раз по раз кидав на нього, він набрав у легені повітря і обережно вибрався на крутий схилений бік будинку. Марвін не відставав, і вони разом почали поволі й обережно долати рачки шістнадцять поверхів, які відокремлювали їх від поверхні.

Отак вони рачкували, а горло стискалося від просякнутого гнилизною повітря і пилу, у очах темніло, від жахливої висоти під ногами паморочилося в обидвох головах.

Випадкові зауваження Марвіна на зразок “То оце те, від чого ваша форма життя отримує насолоду, так? Я питаю тільки з цікавості”, не могли покращити душевного стану Зафода.

На півдорозі вони зупинилися відпочити на стіні перекошеного будинку.

Зафод лежав, тремтів від страху і втоми, і йому здавалося, що Марвін начебто крихітку веселіший, ніж завжди. Зрештою, він зрозумів, що це не так. Просто робот здавався веселішим у порівнянні з його власним настроєм.

Велика, худа, як смерть, чорна птаха розігнала крилами хмари куряви, що поволі всідалися, випростала свої кістляві лапи і сіла на перекошене підвіконня за кілька ярдів від Зафода. Вона склала незграбні крила і захиталася на нестійкій опорі.

Її розгорнені крила напевно досягали не менш шести футів завширшки, а голова і шия видавалися підозріло великими як на птаха. Спереду її голова була пласка, дзьоб недорозвинутий, а з внутрішнього боку крил можна було чітко розрізнити якісь відростки, схожі на рудиментні руки.

По правді, здавалося, що перед ними мисляча істота.

Птаха втупилася в Зафода важким поглядом і з її дзьоба вирвався якийсь нерозбірливий скрегіт.

– Геть звідси, – сказав Зафод.

– Гаразд, – похмуро промимрила птаха, махнула крилами і зникла у куряві.

Зафод з подивом дивився їй услід.

– Невже ця пташка щойно обізвалася до мене? – знервовано запитав він у Марвіна.

Він був цілком ладен повірити якомусь іншому поясненню. Скажімо, що у нього почалися галюцинації.

– Так, – підтвердив Марвін.

– Бідолашні створіння, – у вухах Зафода прозвучав глибокий, неземний голос.

Зафод ледь не звалився зі стіни, коли різко повернувся, щоб побачити, звідки почулися ці слова. Він міцно вхопився за виступ віконної рами і порізав руку. Так він і висів, важко переводячи дух.

Жодного видимого джерела голосу він не побачив – тут не було жодної живої душі. Однак голос обізвався знову.

– Знаєте, у цих істот трагічна історія. Вони жертви занепаду.

Зафод навсібіч закрутив головами. Голос був глухий і спокійний. За інших обставин його можна було назвати заспокійливим. Втім, що тут заспокійливого, коли до вас ні з того ні з сього звертається безтілесний голос, особливо коли ви, як оце Зафод Бібльброкс, не у кращій формі й висіте на волосинці на висоті восьмого поверху напівзруйнованого будинку.

– Е, гм... – промимрив він.

– То, може, я розкажу вам їхню історію? – скрадливо запитав голос.

– А хто ви такий? – затинаючись запитав Зафод. – Де ви?

– Гаразд, розповім пізніше, – стиха відповів голос. – Я – Гарграварр.

Я наглядаю за Водовертю тотальної перспективи.

– Чому ж я не бачу..?

– Вам буде набагато простіше спуститися з будинку, – трохи гучніше промовив голос, – якщо ви пересунетеся на два ярди ліворуч. Чому б вам не послухати мене?

Зафод подивився ліворуч і побачив ряд коротких горизонтальних заглиблень, який тягнувся стіною аж до підніжжя будинку. З почуттям вдячності він добрався до них.

– Чому б нам не зустрітися знову внизу? – і голос вщух.

– Егей, – вигукнув Зафод, – де ви..?

– Спуск займе у вас не більше кількох хвилин... – зовсім тихо, наче здалеку, відповів голос.

– Марвіне, – попрохав Зафод робота, який розкарячився поруч з ним, – невже... невже голос щойно..?

– Так, – коротко відповів Марвін.

Зафод кивнув. Він знову, вийняв з кишені чутливі до небезпеки окуляри.

Вони були зовсім чорні, та ще й добряче подряпані невідомим металічним предметом у кишені. Він