Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– Які ще можливості? – втомлено запитав він.

– Що ж, – заторохкотів медоточивий голос, – там підвал, архів, система центрального опалення і... е... Перелік вичерпався.

– Нічого надзвичайного, – зрештою визнав ліфт, – але це можливість вибору.

– О Боже мій, – пробурмотів Зафод, – хіба я коли мріяв про зустріч з ліфтом-екзистенціалістом? – І гримнув п’ястуками в стіну. – Що це на нього найшло? – процідив він.

– Він не хоче підніматися, – спокійно відповів Марвін. – Я гадаю, він боїться.

– Боїться? – вигукнув Зафод. – Чого він боїться? Висоти? Ліфт, який боїться висоти?

– Ні, – нещасним голосом відповів ліфт, – майбутнього...

– Майбутнього? – ледь не закричав Зафод. – Чого цій нещасній машині треба, невже вона піклується про пенсію?

У цю хвилину позаду них несподівано прийшли в рух якісь механізми.

– Усі ми передбачуємо майбутні події, – пошепки, наче нажаханий, сказав ліфт, – це частина нашої програми.

Зафод визирнув з ліфта – збуджений натовп збирався навколо ліфтів.

Люди показували на щось пальцями і вигукували незрозумілі слова.

Усі ліфти будинку спускалися вниз. Дуже швидко.

Він пірнув назад.

– Марвіне, – сказав він, – давай-но зроби так, щоб цей ліфт рушив догори. Ми повинні дістатися до Зарнівупа.

– Навіщо? – меланхолійно запитав Марвін.

– Я не знаю, – відповів Зафод, – але коли я його розшукаю, то для нього ж самого буде краще, якщо він пояснить мені, з яких таких серйозних причин мені хочеться побачитися з ним.

Сучасні ліфти – досить дивні й складні пристрої. Древні електричні підйоми і “розраховані максимум на вісім осіб” пристрої так само схожі на Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації “Сіріус кібернетікс”, як пакетик смажених горішків на ціле західне крило Державної лікарні Сіріуса для психічнохворих.

А все тому, що їхня робота побудована на дивному принципі “дефокусованого сприймання часу”. Іншими словами, вони мають здатність зазирати у найближче майбутнє, що дає їм можливість вчасно опинятися на потрібному поверсі, щоб підібрати вас, навіть ще до того, як вам спаде на думку, що вам потрібен ліфт. Таким чином уже не доводиться підтримувати надокучливі розмови, топтатися на місці, знайомитися і заводити приятелів, як колись були вимушені чинити люди, очікуючи викликаного ліфта.

Отож нічого дивного, що багато ліфтів, яких аж розпирало від інтелекту і передчуттів, терпіли жахливі муки розчарування від бездумного руху вгору і вниз, вгору і вниз, на знак екзистенціального протесту відважувалися на завжди нетривалі експерименти з горизонтальним рухом, вимагали, щоб їх допускали до процесу вироблення рішень, і врешті-решт закінчувалося це тим, що більше часу вони просиджували у підвалі і дулися невідомо на що.

У наш час збіднілі космотуристи, перебуваючи на будь-якій з планет зоряної системи Сіріуса, можуть легко підзаробити грошенят, працюючи порадником ліфтів-невротиків.

На шістнадцятому поверсі двері ліфта швиденько прочинилися.

– Шістнадцятий, – об’явив ліфт, – і запам’ятайте, я зробив це тільки тому, що мені подобається ваш робот.

Зафод і Марвін викотилися з ліфта, який одразу ж миттю зачинив двері і кинувся вниз з максимально можливою для його механізмів швидкістю.

Зафод втомлено роздивився навколо. У коридорі було пусто і тихо, ніщо не підказувало, в якій кімнаті міг сидіти Зарнівуп. Усі двері, що виходили в коридор, були зачинені і не мали на собі ніяких табличок.

Вони стояли поблизу переходу, який провадив з однієї вежі до іншої. Через великі шиби яскраве сонце Бети Великої Ведмедиці кидало на долівку квадрати світла, у яких кружляли пилинки. Зненацька за вікном промайнула якась тінь.

– Ліфт залишив нас напризволяще, – пробурмотів Зафод, який зовсім втратив свою безтурботність. Вони стояли і розглядалися в різні боки.

– Знаєш що? – озвався Зафод до Марвіна.

– Я знаю набагато більше, ніж ви уявляєте.

– Я абсолютно впевнений, що цей будинок не повинен тремтіти, – сказав Зафод.

Ступнями ніг він відчув, як будинок легенько затремтів під ним. Потім ще раз. У сонячному промінні пилинки закружляли веселіше. Ще одна тінь промайнула за вікном.

Зафод подивився на долівку.

– Або, – не дуже впевнено почав Зафод, – у них тут якась вібросистема для підтримки тонусу м’язів під час роботи, або ж...

Він вирішив підійти ближче до вікна і несподівано зупинився як укопаний, бо у цю хвилю його чутливі до небезпеки суперхроматичні окуляри Джу-Джанта-200 стали зовсім чорними. З різким дзижчанням повз вікно пролетіла ще одна велика тінь.

Зафод зірвав окуляри і одночасно з цим здригнувся від громоподібного вибуху. Він підскочив до вікна.

– О, – вигукнув він, – на будинок скидають бомби!

Ще один вибух струсонув будинком.

– Кому у цілій Галактиці могло спасти на думку бомбардувати видавництво? – вигукнув Зафод, але так і не почув відповіді Марвіна, бо у цю хвилину будинок здригнувся від нової бомбової атаки.

Він спробував було кинутися до ліфта – він розумів, що це позбавлено сенсу, але нічого іншого вигадати не міг.

Несподівано в одному з коридорів, які під прямим кутом відходили від головного, він помітив постать – це був якийсь чоловік. Він помітив Зафода.

– Бібльброксе, сюди! – крикнув чоловік.

Бібльброкс недовірливо зміряв того очима. Будинок застугонів від ще одного вибуху.

– Ну, – гукнув Зафод. – Ну, я Бібльброкс! А ви хто?

– Друг! – крикнув у відповідь чоловік і побіг до Бібльброкса.

– Он як? – сказав Зафод. – Чийсь друг зокрема чи просто по-дружньому ставитеся до всіх?

Незнайомець мчав по коридору, а під його ногами здригалася, наче божевільна, долівка. Він був невисокого росту, кремезний і засмаглий, а його одяг виглядав так, наче він двічі змотався навколо Галактики, не скидаючи його з себе.

– Чи знаєте ви, – закричав Зафод у вухо, коли той підбіг, – що ваш будинок бомбардують? Чоловік ствердно кивнув.

Несподівано навколо потьмяніло. Зафод повернувся через плече, щоб виявити причину, і відкрив рота від здивування – величезний, схожий на равлика, з металевим полиском зелений космічний корабель проплив у повітрі повз будинок. За ним наближалися ще два.

– Уряд, який ви зрадили, хоче