Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

Через кілька хвилин він перебрався через уламки фундаменту будинку і, знявши окуляри, скочив на землю.

Трохи згодом до нього приєднався Марвін. Він повалився обличчям донизу у пилюку на уламки і так застиг. Здавалося, що він не має ані найменшого бажання йти куди-небудь і залишиться у такій позі надовго.

– А, ось і ви, – несподівано у вухах Зафода прозвучав знайомий голос.

– Вибачте, що я вас залишив нагорі. Справа в тому, що моя голова не терпить висоти. Краще сказати, – сумно додав він, – колись вона не терпіла висоти.

Зафод поволі і насторожено подивився навколо себе. Просто щоб переконатися, чи не видно чогось, звідки надходить голос. Однак нічого, крім пилюки, сміття і руїн будинків, що височіли навколо, він не побачив.

– Агов, чому я вас не бачу? – запитав він. – Чому вас тут немає?

– Я тут, – поволі відповів голос. – Моє тіло теж хотіло прийти, але зараз воно трохи зайняте. Дещо треба зробити, з деким треба зустрітися. – І сумно зітхнувши він додав. – Ви ж знаєте, як то буває з тілами.

Зафод глибоко сумнівався, що йому щось відомо про це.

– Я тільки думав, що знаю, – сказав він.

– Я сподіваюся, що воно зараз на відпочинку, – продовжував голос, – бо донедавна воно вело таке життя, що ледь на ліктях трималося.

– Ліктях? – перепитав Зафод. – Може, ви мали на увазі на ногах?

Якийсь час голос не озивався. Зафод пооглядався навколо занепокоєно.

Він не міг зрозуміти, чи власник голосу зник, чи ще тут, і взагалі що він робить. По тому голос обізвався знову.

– Отож, це вас треба вкинути до Водоверті, так?

– Гм, знаєте, – промовив Зафод, намагаючись вдати з себе безтурботного, – з цим нікуди поспішати. Я повештаюсь тут трохи, роздивлюся місцеві краєвиди.

– Ви ще не бачили місцевих краєвидів? – запитав голос Гарграварра.

– Гм, ні.

Зафод піднявся на купу уламків, завернув за ріг одного із зруйнованих будинків, який перешкоджав йому усе гаразд роздивитися.

А тепер перед ним відкрився ландшафт другої планети зоряної системи Жаби.

– Ага, ну, добре, – сказав він, – тоді я просто так походжу.

– Ні, – сказав Гарграварр, – Водоверть уже чекає вас. Треба йти. Ідіть за мною.

– Он як? – сказав Зафод. – Я ж не бачу вас.

– А я буду щось наспівувати, – сказав Гарграварр. – Ви йдіть на звук.

Почулося тихе, але мелодійне мугикання. Невиразний і сумний звук, здавалося, чувся звідусіль. Зафодові вдалося визначити напрямок, тільки дуже уважно прислухаючись. Сторопівши, він поволі рушив за ним, а що було чинити? 

РОЗДІЛ 10

Як уже зазначалося раніше, Всесвіт – це хаотичний і великий простір.

Багато людей заради збереження власного спокою схильні ігнорувати цей факт.

Багато з них були б щасливими перебратися кудись у менш простору місцевість згідно з власними уподобаннями, і саме це робить більшість із них.

До прикладу, в одному з кутків Східного краю Галактики обертається велика, поросла лісами планета Огларун. Усе її “розумне” населення постійно мешкає на досить-таки маленькому і тому перенаселеному горіховову дереві. На цьому горісі вони народжуються, живуть, закохуються, вирізають на корі крихітні теоретичні статті про значення життя, про марноту смерті та важливість контролю за народжуваністю; їм трапляється вести маломасштабні війни і, врешті-решт, вони помирають, прив’язані ременями з нижнього боку деяких гілок на периферії крони, до яких важче добратися.

І дійсно, єдині огларунці, які покидають своє дерево – ті, котрих проганяють з нього за скоєння мерзенного злочину: вони цікавляться, чи на інших деревах теж можливе життя, або ж навпаки, піддають сумніву існування інших дерев, які начебто не що інше, як ілюзії, що виникають від споживання надто великої кількості огларунських горіхів.

Така їхня поведінка може здатися екзотичною, але немає у Галактиці такої форми життя, якій не можна було б поставити на карб одного і того ж гріха. Ось чому Водоверть тотальної перспективи справді така жахлива, як про неї говорять.

Бо коли вас зачиняють у Водоверті, ви маєте можливість на одну коротку мить охопити поглядом усю неймовірну безконечність сотвореного світу. І десь на цій загальній картині ви помітите позначку, мікроскопічну крапочку на іншій мікроскопічній крапочці, яка означає:

“Ви ось тут”.

Перед очима Зафода простягалася сіра рівнина, понівечена і сплюндрована. Вітер з диким виттям гуляв рівниною.

А посередині можна було помітити підвищення – сталевий купол. Оце те, зробив висновок Зафод, куди він прямує. Це й була Водоверть тотальної перспективи.

Коли він зупинився і безпорадно поглянув на дивну споруду, з купола несподівано долинув нелюдський крик жаху. Наче у когось виривали душу з тіла. Цей крик на мить заглушив вітер і затих.

Зафод здригнувся від страху, а кров у жилах застигла, наче рідкий гелій.

– Гей, що це було? – промимрив він, ледь ворушачи губами.

– Запис, – пояснив Гарграварр. – Запис голосу останнього засудженого, якого вкинули до Водоверті. Його завжди відтворюють для наступної жертви. Така собі прелюдія.

– Але ж це справді звучить жахливо... – затинаючись вимовив Зафод. – Може б, нам поговорити про це десь на вечірці за чаркою або ще деінде?

– Наскільки мені відомо, – почувся позаземний голос Гарграварра, – я, мабуть, зараз саме на одній з них. Тобто моє тіло. Воно частенько ходить на вечірки без мене. Каже, що я йому тільки заважаю. Он як.

– А що ж це з вашим тілом? – поцікавився Зафод, намагаючись відкласти на пізніше те, що очікувало на нього.

– Ну, воно... знаєте, воно зайняте, – невпевнено відповів Гарграварр.

– Ви маєте на увазі, що воно діє на власний розсуд? – запитав Зафод.

Перш ніж Гарграварр озвався знову, повисла довга і прохолодна пауза.

– Я повинен сказати вам, – нарешті відповів він, – що, як на мене, то ваше зауваження досить-таки образливе. Здивований та розгублений Зафод промимрив щось, вибачаючись.

– Та нічого,