Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– Що ви сказали, сер?

Зафод по-змовницьки нахилився над столом.

– Я щойно ні з сього ні з того матеріалізувався у одному з ваших кафе, – розповів він, – у результаті суперечки з духом мого прапрадідуся. І щойно я там опинився, як моє колишнє “я”, яке до того щось там перемкнуло у мізках, вигулькнуло у голові і каже: “Знайди Зарнівупа”. Я ніколи і не чув про цього типа. Ось і усе, що я знаю. І ще те, що я повинен розшукати того, хто керує Всесвітом.

Він підморгнув комасі.

– О, пане Бібльброкс, сер, – шанобливо-захоплено сказала комаха, – де ви, там завжди таємниці. Про вас треба знімати фільм.

– Еге ж, – відповів Зафод, поклавши руку на блискуче рожеве крильце, – а тобі, дитинко, слід повернутися у реальне життя.

Комаха застигла на хвилю, щоб погамувати хвилювання, а потім простягнула щупальце, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

Їй перешкодила чиясь металева рука.

– Пробачте, – сказав власник металевої руки таким голосом, що від нього більш сентиментальна комаха неодмінно зайшлася б плачем.

Але цій комашині сентиментальність не була властивою, до того ж вона на дух не зносила роботів.

– Так, сер, – відрізала вона, – можу я вам чимось допомогти?

– Сумніваюся, – відповів Марвін.

– Що ж, у такому випадку, ви пробачте, але... – тепер одночасно озвалися шість телефонів. Комаху очікувало мільйон справ.

– Ніхто не може мені допомогти, – продекламував Марвін.

– Гаразд, сер, але...

– Ніхто, щоправда, і не намагався, – Металічна рука, якою Марвін торкнувся щупальця, тепер безсило повисла. Він похилив голову.

– Та невже? – з іронією в голосі сказала комаха.

– Та й кому спаде на думку допомогти роботові-слузі, хіба ж ні?

– Вибачте сер, але якщо...

– Тобто кому вигідно добре ставитися до робота або допомагати йому, якщо він не запрограмований відчувати вдячність?

– Отже у вас її немає? – запитала комаха, яка, здавалося, була не в силах покінчити з цією розмовою.

– Мені так ніколи і не траплялася нагода дізнатися про це напевно, – повідомив їй Марвін.

– Послухай, ти, нещасний кусень нікудишнього залізяччя...

– Чи не хочете ви поцікавитися, що мені потрібно?

Комаха помовчала. З рота висунувся довгий і тонкий язик, облизав очі і знову зник у ротовому отворі.

– А чи варто це робити? – запитала вона.

– А чи варто взагалі робити що-небудь? – негайно відреагував Марвін.

– Що... вам... потрібно?

– Я тут шукаю декого.

– Кого саме?

– Зафода Бібльброкса, – відповів Марвін. – Он він.

Комаха смикнулася від люті. Їй не вистачало слів.

– То чому ж ви мене запитуєте? – закричала вона.

– Просто мені хотілося побалакати з кимось, – сказав Марвін.

– Що?

– Це доймає до живого, правда?

Заскрипіли механічні деталі електроприводу: Марвін розвернувся і покотився геть від столу. Він наздогнав Зафода, коли той підходив до ліфта.

Від здивування Зафод аж підскочив.

– Агов... Марвін? – зрадів він. – Марвіне! Як ти тут опинився?

– Я не знаю, – відповів той.

– Але ж...

– Я сидів собі у вашому кораблі і чувся дуже пригніченим, а наступної миті уже стовбичив тут і відчув себе нестерпно нещасним. Напевно, це було Поле непередбаченості.

– Еге ж, – зітхнув Зафод, – я думаю, це прапрадідусь послав тебе сюди, щоб мені було веселіше.

– Велике тобі спасибі, дідусю, – впівголоса додав він.

– Ну, то як ти маєшся? – запитав він уголос.

– О, дуже гарно, – сказав Марвін, – якщо вам було б до вподоби побувати в моїй шкурі. Особисто мені це вже надокучило.

– Угу, угу, – погодився Зафод, і тут прочинилися двері ліфта.

– Привіт, – солоденьким голосом привітався ліфт, – у цій поїздці я буду вашим ліфтом і домчу вас до будь-якого поверху, який вам буде до вподоби. Мене спроектовано і виготовлено у корпорації “Сіріус кібернетікс” з тим, щоб я піднімав вас, візитерів, до кабінетів співробітників “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Якщо вам сподобається ваша поїздка, а буде вона швидкою і приємною, то вам, можливо, буде цікаво скористатися іншими ліфтами, які нещодавно встановили у будинках Галактичної податкової служби, компанії з виробництва дитячої їжі “Бубілу” та у Державній лікарні Сіріуса для психічно хворих, де багато колишніх співробітників корпорації “Сіріус кібернетікс” неабияк втішаться вашим відвідинам, вашому співчуттю і веселим розповідям із зовнішнього світу.

– Еге, – сказав Зафод, заходячи до кабіни, – що ще ти вмієш, крім молоти язиком?

– Я піднімаюся вгору, – сказав ліфт, – а ще опускаюся вниз.

– Гаразд, – сказав Зафод, – ми поїдемо вгору.

– Або вниз, – нагадав йому ліфт.

– Добре, добре, давай, будь ласка, вгору.

Ліфт на секунду замовк.

– Вниз теж непогано, – запропонував ліфт з надією у голосі.

– Та невже?

– Просто розкішно.

– Вірю, – сказав Зафод, – а тепер давай-но догори, гаразд?

– А чи можна поцікавитися, – якомога солодшим голосом дуже розсудливо запитав ліфт, – чи ви розглянули усі ті можливості, які у вас з’являться, якщо ви поїдете вниз?

Зафод гримнув однією з голів у стіну ліфта. “Ну навіщо йому це все?”, – подумав він. Ще б пак, якраз цього йому бракувало найбільше. Він не напрошувався сюди. Якщо б його зараз хтось запитав, де він хоче опинитися, він би відповів (а так він завжди відповідає), що найкраще було б лежати собі на пляжі в оточенні принаймні п’ятдесяти вродливих жіночок і невеликої групи експертів, які б допомагали красуням знаходити нові способи розважати його. Крім цього, можливо, він би додав ще кілька пристрасних слів про їжу. Чого йому не хотілося, так це ганятися за кимсь, хто начебто править Всесвітом, тобто виконує роботу, при якій міг би й залишатися, бо як не він, то хтось інший все одно робив би її. Але найбільше йому не хотілося стояти