Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

А книжка ця – путівник, книжка для мандрівників.

Це одна з найвидатніших книжок, – звичайно ж, користалася вона найбільшим попитом, – яку видала велика видавнича корпорація Малої Ведмедиці. Вона тішилася більшою популярністю, ніж “Життя розпочнеться в п’ятсот п’ятдесят років”, вона продавалася краще, ніж “Теорія великого вибуху – особистий погляд”, яку написала Ексцентрицицька Гелумоїдіс (тригруда шльондра з Еритикону VI), і викликала більше суперечок, ніж останній супербойовик Улона Коллафіда під назвою “Усе, чого ви не хотіли знати про секс, але дізналися з примусу”.

(А у багатьох набагато усталеніших цивілізаціях Зовнішнього східного кільця Галактики вона давно витіснила з ужитку велику Енциклопедію Галактики, як така, що вміщує абсолютно усі відомості й рекомендації. І хоча у ній багато чого пропущено, хоча трапляється на її сторінках багато апокрифічних даних, або принаймні дуже неточних, вона переважає попереднє набагато нудніше видання з огляду на дві речі. По-перше, вона трохи дешевша, а по-друге, на обкладинці великими привабливими для ока буквами написано: БЕЗ ПАНІКИ.)

Звичайно, це той безцінний супутник усіх тих, хто бажає побачити на власні очі дива дослідженого Всесвіту менш як за тридцять альтаїрських доларів на день. Це – “Путівник по Галактиці для космотуристів”. Якщо стати спиною до головного входу до редакції “Путівника” (коли припустити, що ви уже приземлилися і освіжилися, пірнувши в океан і прийнявши душ), а потім повернути на схід, то ви йтимете у затінку дерев на бульварі Життя і захоплюватиметеся блідо-золотими барвами, що лежатимуть зліва від вас, широко відкритими очима видивлятиметеся на фанатиків медитативного серфінгу, які безтурботно, наче у цьому немає нічого особливого, носяться на висоті два фути над хвилями, вас здивують, а врешті-решт вам злегка остогиднуть гігантські пальми, у чиїх кронах упродовж усього дня, а іншими словами безконечно, безбарвно шелестить вітер.

Якщо потім ви домандруєте до кінця бульвару Життя, то потрапите до торгового кварталу Лаламатін із його екзотичною рослинністю і безліччю кафе під відкритим небом, куди жителі Бети Малої Ведмедиці приходять розслабитися після виснажливого відпочинку на пляжі. Квартал Лаламатін – це один із тих районів, де не потішишся вічним суботнім полуднем: натомість тут постійно панує прохолодне суботнє надвечір’я. А далі за цим кварталом розташовані нічні клуби.

Якщо саме такого дня у пообідню пору чи надвечір – називайте це, як вам до вподоби – ви наблизитеся до другого справа кафе під відкритим небом, то на очі вам потрапить звична юрба бетанців, які розводять балачки, прикладаються до чарки, видаються спокійними і вдоволеними й час від часу поглядають на годинники один одного, щоб переконатися, наскільки ті дорогі.

Попадеться вам на очі і пара космотуристів з Алголу з досить-таки скуйовдженими зачісками, які щойно прибули сюди на борту арктуріанського вантажного корабля, де їм довелося провести кілька важких днів без звичних зручностей. А як вони розсердилися і здивувалися, коли з’ясувалося, що тут, безпосередньо поруч із будинком редакції “Путівника по Галактиці” вартість склянки простого фруктового соку перевищує шістдесят альтаїрських доларів.

– Нас обдурили, – гірко скаже один з них.

Якщо у цю хвилину глянути на сусідній столик, то можна побачити Зафода Бібльброкса, який сидить ні в сих ні в тих з розгубленим обличчям. А розгублений він тому, що п’ять секунд перед тим він сидів у кріслі на капітанському містку зорельоту “Золоте серце”.

– Нас таки обдурили, – знову чується голос.

Кутиком очей Зафод нервово зиркнув на двох розпатланих космотуристів за сусіднім столиком. І де це з біса він опинився? Як він сюди потрапив? Де його корабель? Він спробував на дотик бильце крісла, на якому сидів, і стіл перед собою. Вони видалися йому достатньо надійними. Він вмостився зручніше.

– Як вони можуть укладати путівник для космотуристів у такому місці? – продовжував голос. – Ви ж тільки гляньте. Ні, ви тільки подивіться на це все!

Зафод роздивився навколо. “Непогана місцина”, – подумав він. Але ж де це він? І чому?

Він намацав у кишені дві пари окулярів від сонця. У тій же кишені він наткнувся на твердий, гладенький незрозумілого призначення брусок дуже важкого металу. Він витягнув його і роздивився. Очі полізли на лоба. Звідкіля у нього це? Він вкинув брусок назад до кишені, приміряв окуляри і обурився, коли виявив, що металева штукенція залишила подряпину на одній з лінз. Однак в окулярах він чувся набагато впевненіше. То були дві пари чутливих до небезпеки суперхроматичних окулярів Джу-Джанта-200, які було запрограмовано спеціально для того, щоб виробити у людей спокійніше ставлення до небезпеки. При першому ж натяку на проблеми лінзи ставали абсолютно чорними і таким чином заважали дивитися на те, що може потривожити спокій.

Лінзи залишалися прозорими, якщо не зважати на подряпину. Він розслабився, але ненадовго.

Розлючений космотурист за сусіднім столиком не зводив погляду з жахливо дорогого фруктового соку.

– Найгірше, що могло статися з “Путівником”, це те, що його редакція перебралася на Бету Малої Ведмедиці, – не вщухав він. – у них тут мізки смальцем запливли. Слухай-но, мені навіть казали, що в одному зі своїх відділів вони створили електронним способом синтезований Всесвіт, і тепер вони запросто можуть удень перевіряти достеменність інформації, а ввечері ще встигати волочитися по вечірках. Хоча слова “день” і “вечір” тут мало що значать.

– Ага, Бета Малої Ведмедиці, – здогадався Зафод.

Тепер він знатиме принаймні, куди його занесло. Йому спало на думку, що слід подякувати за це прапрадідусеві. Але навіщо він його сюди запроторив?

І тут у його свідомості озвалася одна думка. Вона була абсолютно чітка і зрозуміла, але зараз він уже розумів, що то за думка. Інстинктивно він хотів чинити опір таким думкам. То були запрограмовані наперед підказки з темних, відімкнених ділянок його мозку.

Він сидів нерухомо і затято намагався не звертати уваги на цю думку.

Вона вгризалася в нього. А йому наче й байдуже. Вона ще дужче. А він не звертатиме уваги. І вона не попускає. Довелося піддатися.

“Та грець з ним, – подумав він, – підемо за течією”. Він був надто втомлений, розгублений і голодний, щоб ще й боронитися. Він не тямив навіть, до чого вона його спонукає.