Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Нарешті, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галі. Його очі були вже насмішкувато примружені.
— Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанія, чи не правда? — його рука зробила широкий жест у бік озера.
Галя сердито відмахнулася від нього: і навіщо іронізувати?..
Мандрівники закінчили заряджати свердловини. Перелитий у довгі стальні трубки атоміт був закладений в скелі; отвори Сокіл забив металічними пробками. Лише тонкий чорний провід, що виходив з-під тих пробок, указував тепер місце, де були потужні заряди атоміту, які мусили висадити в повітря важке кам’яне тіло греблі.
Тонкі чорні проводи, що виходили з свердловин, з’єднувалися разом у маленькій круглій коробці — і звідси дном міжгір’я поміж скелями тягнувся міцний просмолений зверху кабель у металічному панцирі. Цей кабель був прокладений на відстані майже півтора кілометра до міжпланетного корабля. Сховані в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пульті керування астропланом. Отже, роботи по підготовці вирішальної операції — висадження в повітря скелястої греблі — були закінчені.
Ще кілька днів відняла перевірка небезпечного вантажу корабля і його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з’єднання ультразолотих пластин, які захищали інфрарадій, вимірив дозиметром випромінювання поза стінами складу. Сокіл занепокоєно стежив за кожним рухом академіка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточність?.. Втім, ні, академік Риндін був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками і точним розпорядком підготовки до зворотного вильоту. І Сокіл полегшено зітхнув: експедиція таки привезе на Землю відкритий нею на Венері інфрарадій!
Увечері того ж дня Риндін звернувся до товаришів:
— Друзі мої, як і раніше, я не хочу приховувати від вас навіть найменших моїх побоювань. Завтра вранці ми висаджуємо в повітря греблю. Ми сподіваємося, що бурхливий потік води, який рине внаслідок цього до міжгір’я, виштовхне наш корабель із скель і винесе його потім у море. Все це так. Навіть зараз, у навантаженому стані, наш астроплан легший від води, він мусить сплисти, — якщо звільниться із скель. От про це саме “якщо” я й вважаю своїм обов’язком попередити вас.
У мовчанні він відпив води із склянки, яка стояла перед ним, і продовжував таким самим серйозним тоном:
— Ми сподіваємося, повторюю, що все це відбудеться саме так. Втім, ви знаєте, що ми позбавлені можливості перевірити розрахунками те, що станеться після висадження греблі. Цілковитої певності в тому, що потік води звільнить наш корабель, немає і не може бути. Не виключена, строго кажучи, і інша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнім для того, щоб виштовхнути астроплан із скель. Тоді він, природно, не спливе. А через те, що течія річки в подальшому піде старим річищем, міжгір’ям, астроплан лишиться лежати вже на дні річки, під водою. В такому разі — ми відрізаємо для себе будь-яку можливість зворотного старту… залишиться тільки одне — висаджувати під водою скелі, які затримують корабель. А така операція більше, ніж небезпечна… Отож я виклав вам мої побоювання. Скажіть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозуміти, що зараз нам потрібне спільне тверде рішення.
Микола Петрович замовк, чекаючи відповіді. Першим відгукнувся Вадим Сокіл.
— Але ж те, що ми збираємося здійснити, Миколо Петровичу, нам так чи інакше треба зробити? Навіть коли б ми спробували зараз висаджувати скелі, — корабель все одно не зможе стартувати з міжгір’я, з цієї кам’яної пастки. Значить, так чи інакше — міжгір’я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я — за рішучі дії!
— Гадаю, Вадим правильно сказав, — одізвався і Ван Лун. — Можна, звісно, спочатку висадити скелі навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тоді, якщо буде потреба, взятися і за скелі. Моя думка така. Інакше не можна, підкреслю.
— А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, — повернувся академік Риндін до Галі Рижко. — Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедиції, чому ж ви мовчите?
— Вадим Сергійович і товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, — збентежено відповіла Галя. Що вона могла додати ще? Хіба тільки одне, — що їй страшенно хотілося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втім, це й без того всі знають…
— Тоді — ухвалено. Завтра вранці вирішиться все, — заключив Риндін. — А зараз — спати, друзі. Ранок ми мусимо зустріти міцними і бадьорими, попереду великі випробування!..
Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тільки одна ніч відділяє її від вирішальної події? Як зупинити, заспокоїти думки, які весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мінливий фіолетовий присмерк глибокого міжгір’я, — невже ж і справді сьогодні вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає річка, — тоді післязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рідну Землю… Батьківщина, мама, друзі — як хороше! І звичайно ж таки, Галя не помітила, як охопив її глибокий рівний сон. Дівчині здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очі, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
— Аргонавти Всесвіту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснідати — і до діла. Галю, не ховатися під ковдру! Підйом!
Сніданок Галя їла мовчки і тільки за обов’язком: ну яка, справді, може бути їжа, коли ось зараз вирішуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в ілюмінатор, на звичні вже гострі скелі, стрункі цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папороті. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цікавістю вона дивилася в ілюмінатор тоді, першого дня їх перебування на Венері. Яким тоді все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цікавим. А зараз — хоча б уже мерщій додому, назад, на Землю… додому!
Нарешті, Микола Петрович скомандував:
— По гамаках, друзі! Будемо починати. І прошу прив’язатися так само міцно, як перед справжнім стартом. Надходять серйозні і небезпечні хвилини.
Він спинився на мить і потім додав так м’яко і лагідно, як міг говорити тільки він, турботливий старший друг і товариш:
— Зараз — геть усі побоювання. Ми віримо, твердо віримо, що все буде гаразд. Інакше не може бути!
Уважний погляд Миколи Петровича перевірив, чи все готове в центральній каюті, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Він іще раз подивився на товаришів, які опускали гамаки, задоволено кивнув головою і вийшов до навігаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, підбігла ще до ілюмінатора і на хвилинку притиснулася до нього. Ні,
