Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк
- Та вот, знайшов на свою голову. Спочатку думав, що це якась пральна машинка, а тепер бачу, ніби якась частина літака, чортзна що...
- Як на мене, то на бойлер більш схоже, - подумавши, сказав Томаш і присів на пеньок. - О, а тут ще й кришка є, ну, майже як люк. Мені здається, що її можна відкрутити, ось там, де та латунь.
- Ха, до цього я й сам допетрав. Але тверда зараза. Може, в тебе є якісь нові ідеї, як би то зробити?
- Хм, а якщо взяти і відкрити...
- Відкрити, то відкрити. Так, той люк якийсь не наш замок має, і код треба знати. В мене таких ключів нема.
- Му-гу, делікатна робота. А якщо долотом спробувати продовбати, га?
Якуб вбив столярське долото в щілину замка боєголовки і з усієї сили як довбанув молотом. Щілина трохи розігнулася. Знову вдарив. Несподівано долото позаплітали дивні бліді язики випарів.
- Диви, воно ще й під струмом! - здивувався Томаш.
- Холера, може, то даїшники якийсь новий радар придумали?
- Нє-е, я вже бачив міліцейські радари. Вони - інші. Якуб, а може, то якась частина з підводного човна? А спробуй стукнути ще разок. Молотка ж не жаль...
Якуб сплюнув, розігнався і приклав, що було сил. Люк зі свистом відлетів у сторону, наче літальна тарілка. Всередині тієї пральної машинки, чи-то літака, а може, і радара похитувалися три ізольованих кабеля, які були замотані навколо не менш підозрілої банки з темного скла.
- Можна хоча б один дротик вирвати? - попросив його Томаш. - Мені у велосипеді треба лампочку відремонтувати, поки ще пам'ятаю.
Якуб засунув під червоний кабель долото і потяг на себе. Кабель обірвався.
- Ух. Ну, нічого. Спробуємо тепер добратися до твоїх нутрощів. -1 вдарив молотком об скляну банку.
На склі не залишилося навіть подряпини.
- Якубе, а що ти хочеш з того зробити?
- Ну, латунь спиляти б і грошенят би за то дістали... Холера!
І Вендрович зі злістю знову вдарив долотом. Цього разу у латунний обруч. Від обруча відкололась тоненька смужка.
- Було б добре цей технічний винахід знизу в лещата закрутити. Тоді зверху можна буде тягнути за ось ці, що стирчать,
- порадив Томаш.
- А в тебе є такі лещата?
- Не. І поняття не маю, в кого такі можуть бути.
Якуб зробив ковток із фляги. Подав другу, бо як же це самому так... і не поділитися. І тут Вендрович несподівано щось вигадав. Стукнув себе по чолі:
- От я старий дурень! Так то ж можна його у вогонь кинути і латунь переплавити!
Бірський знайшов сліди від двох машин. Без сумніву вони вели до ущелини Шибениці. Край болота виднілася чітка вм'ятина від кришки, ідентичної до відливу, який він тримав у руках. Бірський недолюблював цього місця. З ним були пов'язані жахливі історії про безвісти зниклих попередників дільничного. Правда, доля двох була відома - один повісився, а другий - з'їхав з глузду. У двох випадках у тому був замішаний сам Якуб Вендрович. Та він, взагалі, завжди і всюди був замішаний. У цій Богом забутій місцині нічого не відбувалося без відома і активної участі цього дідка! Бірський набрав повні груди повітря і в'їхав в ущелину. Проте, незабаром різко зупинився від здивування.
Дно ущелини біля сміттєзвалища було перерите колесами машин. Дільничний зробив декілька кроків вперед. Під його ногами хрустіли гільзи. Неподалік від нього лежав глушник. Копнув ногою. Шар піску приховував калюжу крові. Вона навіть ще не встигла повністю загуснути. Бірський здригнувся і витяг із кишені рацію. Але одумавшись, поклав її назад. Якщо він викличе тих із СБ, то вони всю заслугу припишуть лише собі. А це вже ні! Він сам знайде боєголовку! Він ще всім їм доведе, як Бірський може працювати. А сліди? Сліди не зайці, не втечуть! Ще раз обійшов всю територію, оглядаючи все до дрібниць. Якщо боєголовка не заховалася за кущами, або якщо її не скинули до сміття, тоді тут є лише одне місце. Це було настільки очевидним, що дільничний вдарив себе по чолі.
Неподалік від сміттєзвалища на невеликому пагорбі гордо стояла будка для звалища падалі. Її тут розмістили ще в ті часи, коли знесли на цьому місці каплицю. Бірський підійшов до непривітної будівлі і відчинив двері. В ніс вдарив противний сморід. Всередині лежала туша корови на стадії розкладання. Знаним професійним довголітнім досвідом роботи в органах, дільничний силоміць проковтнув відразу і зайшов всередину.
Він почав думати, що б він зробив, будучи терористом. Якщо б він хотів заховати атомну боєголовку, то звичайно, що заховав би її там, де нікому навіть в голову не прийшло б, де вона може бути. На жаль, в приміщенні її не було. Розум Бір-ського працював на пришвидшених обертах. Його погляд зупинився на животі здохлої корови. Міліціонер, немов справжній детектив, аж зрадів від своїх геніальних дедуктивних ідей. Він швидко повернувся до машини, взяв багнет і повернувся потрошити корову. З її нутра витікала різна гидота і випари, але бравий сторож порядку ні на мить не відволікався (навіть коли його декілька разів знудило) від виконання свого обов'язку - знайти і забезпечити спокій для свого району! Несподівано він зупинився: «Що ж я роблю? Тут немає логіки. Це ж неможливо розмістити шістдесятикілограмову боєголовку в скотину, не зробивши в ній діри...».
Бірський пулею вилетів із приміщення і жадібно почав ковтати свіже повітря. Задуманий подивився на свій багнет і з огидою викинув його. Повернувся назад до дослідження слідів. Частину з них вже завіяв вітер, але на частині, там де болото, ще чітко залишалися вм'ятини. «Саме тут, на цьому місці, і викинули боєголовку. Кругла глибока вм'ятина не залишала сумнівів. А потім прийшов хтось в гумових чоботах великого розміру. Хм... Але мафія не носить гумових чобіт... Потім той хтось забрав її з дороги. Може, закинув кудись наверх? В багажник? На віз? Ймовірно, що це був віз...». Ще раз перевірив усі деталі, витяг рацію і за
