Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить М е ф і с т о ф е л ь. Чоботи крокують далі.
М е ф і с т о ф е л ь
Оце махнули те, що треба!
Але скажи, навіщо ти
Якраз сюди спустився з неба,
В ці звори, повні жахоти?
Я добре знаю урвище це скельне —
Було тут спервовіку дно пекельне.
Ф а у с т
Тобі казок ніколи не бракує,
Але мені безглуздя не смакує.
М е ф і с т о ф е л ь
(поважно)
Коли Господь — за віщо, не питай —
Нас вигнав з неба в глиб, у зéмні надра,
Де, з центру розогнівши, з краю в край
Розбурхано палає вічна ватра, —
Жилося нам не дуже зручно, звісно:
І гаряче, і боляче, і тісно.
Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,
Хропти, сопти, з усеї сили пукать,
Аж сіркою все пекло засмерділо;
Ото був газ! Несосвітенне діло!
З усіх усюдів так і напира, —
Потріскалась гладка земна кора,
Все обернулось догори ногами,
Спід верхом став, горами стали ями.
Так деякі учені — круть і верть —
В теоріях все ставлять шкереберть.
Як ми звільнились з темного затвору
І вирвались на свіжий дух, нагору —
Все це була велика таїна,
Пізніш людям відкрилася вона.
(Ефес. 6, 12)
Ф а у с т
Вдивляючись в громаду гір німу,
Я не питаю: звідки? і чому?
Природа, що сама себе створила,
І землю всім, що є на ній, укрила,
Звела шпилі і вирила яри,
Поставила тут гору до гори,
Там пагорби, вже лагідніші схили,
А там долини тихі їх змінили…
Радіє мати всім — і все то те
Без вибухів собі росте й цвіте.
М е ф і с т о ф е л ь
Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!
Не вчи мене, я був при тому сам.
Я бачив сам той полох і той колот,
Коли вогонь з безодні плив, як плав,
Коли Молоха[244] невмолимий молот,
Куючи гори, скелі роздробляв.
Ще й досі видно всюди каменюки,
А поспитай — хто кинув їх туди?
Хоч як учені бралися на штуки,
Але, на стид і сором для науки,
Не довели нічого їх труди.
І тільки прості темні люди
Збагнули істину давно;
Ті твердо знають: все це чудо,
І чортом зроблене воно.
Покаже всякий вам скиталець
Тут чортів міст і чортів палець.
Ф а у с т
Цікаво справді нам постерегти,
Як на природу дивляться чорти.
М е ф і с т о ф е л ь
А як би ми на неї ще дивились?
Тут головне, що ми їй прислужились.
Чорти — народ, на все велике здібний,
Їм скрізь давай розгардіяш подібний.
Але невже на обширі земному
Ти не знайшов принадності ні в чому?
Відкрили ж бо тобі оці висоти
«Земні царства і їхні всі пишноти»[245].
(Матв. 4)
Але тебе нелегко вдовольнить,
Либонь, тобі нічого й не кортить?
Ф а у с т
О, маю я велику мрію!
Вгадай, яку.
М е ф і с т о ф е л ь
Та це я вмію.
Побудувать собі столицю,
Міщанам клітку-годівницю;
Тісні в ній вулички й домки,
Базар, капуста, буряки,
Різниці й ятки, сало й м'ясо,
Де мухи в'ються роєм ласо,
І скрізь по городу всі дні
Багато смороду й крутні.
Там площі й вулиці широкі,
Будинки пишні та високі,
А там, де брама запада, —
За слободою слобода…
Поглянуть любо: скрізь коляси,
І пішоходи, й тарантаси,
Гармидер, галас, метушня,
Кишать людці, як комашня;
А ти покажешся між ними,
І натовп криками гучними
Тебе захоплено віта.
Ф а у с т
Е, ні, то витівка пуста!
Годуй народ, учи, виховуй,
Держи його в теплі, в добрі,
На дяку все ж не розраховуй;
Ледь що — бунтар на бунтарі.
М е ф і с т о ф е л ь
А потім би, препишний і розкішний,
Побудував собі дворець потішний;
Серед полів, лугів, горбів
Я б сад небачений розбив,
А в ньому бархатні альтани,
Прехитро вряджені фонтани,
Алеї тіняві прямі
Ґроти [у виданні Фоліо 2003 р. — «І ґроти»] в лагідній півтьмі.
Між скель криштальні водоспади,
Перлисто-піняві каскади…
У затишку там не один домок
Ховав би найпрекрасніших жінок;
Я б насолоджувався грою
То із одною, то з другою;
Не знаю, як кому — мені
Жінки любіш у множині.
Ф а у с т
Модерна гидь, Сарданапале[246]!
М е ф і с т о ф е л ь
Та хто ж їх може осягти,
Твої величні ідеали?
Чи не на місяць часом ти
Тепер скеруєш літ зухвалий?
Ф а у с т
Ізнов не те! І на землі
Для діл великих місця стане,
Звершиться диво несказанне;
Чи в мене сили замалі?
М е ф і с т о ф е л ь
То слави ти бажаєш нині…
Недарма був при героїні!