Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Та нам не жаль таких утрат.

Є чим і так поетів наставляти,

Під'юджувать до розбрату і звад.

Не можу я талантів наділяти —

Даватиму хоч одяг напрокат.

(Сідає на передньому коні під колоною).

П а н т а л і д а

Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми

Від чар страшної відьми фессалійської;

Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,

Що різав слух і розум заморочував.

Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже

Сама цариця — випадає й челяді

Вступити вірно й щиро у сліди її.

Вона вже там, край трону Незглибимої.

Х о р

Добре царицям, добре їм скрізь,

Навіть в Аїді зверху вони,

З рівними рівні сходяться там

І з Персефоною в дружбі живуть;

Нам же йти в глушінь, у нетрі,

В оболоні асфоделей[241];

Між сумними тополями

Та посохлими вербами

Невеликі нам радощі —

Кажанами шарудіти

Смутно, безживно, примарно…

П а н т а л і д а

Хто імени не має й благородности,

Належить той стихіям — розпливіться в них!

А я піти бажаю за царицею,

Бо вірність може стать безсмертним подвигом.

Іде геть.

В с і   р а з о м

Знову прийшли ми до світлого світу,

Хоч не істоти ми —

Чуємо, знаємо,

А до Аїду не вернемо більш.

Вічно живуща природа

Право над нами взяла;

Ми знов, як духи, над нею.

П е р ш а   ч а с т и н а   Х о р у

В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт, томний трепет,

Од коріння до верхів'я сік погоним живодайний;

І листками, і квітками рясно й красно закосичим

Кучерявії дерева на багатий урожай.

Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;

Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,

Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.

Д р у г а   ч а с т и н а   х о р у

Ми огорнем ніжним валом ті дзеркальні стіни скальні,

Колихатимемось любо, приголублюючи їх;

Вчуєм, вловим кожен звук ми — щебет птахів, шепіт плавнів

Чи страшливий окрик Пана, — й тут же відгук свій шлемо,

Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,

Стосоткротною луною кожен голос оддамо.

Т р е т я   ч а с т и н а   х о р у

Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,

Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;

Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,

Все лугами-морогами до садів та до осель,

Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися

Понад берег, понад води, понад весь той круговид.

Ч е т в е р т а   ч а с т и н а   х о р у

Ви гуляйте всі де знайте; ми ж окриєм шумним роєм

Горб, де лози виноградні повилися по тичках;

Там щоднини й щогодини видно працю винороба,

Клопотання ревне й щире за непевний урожай.

Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,

Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.

Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,

Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.

Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,

Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,

Справа й зліва в темних ґротах узапасено навік…

Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,

Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;

Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,

Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,

Скрип кошів, бряжчання відер і кректання повних нош:

Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,

Свіжі, чисті виноґрона топчуть потоптом вони;

З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.

Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —

Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:

З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,

А між ними репетує ще й Сіленів[242] довговух…

Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,

Заморочується розум, вуха ревнява глушить.

Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,

А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;

Щоб налить вина нового, спорожняй старі лúхи [у виданні Фоліо 2003 р. — «міхи»]!

Заслона спадає.

Форкіада випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п'єсу в епілозі.

Дія четверта[243]

ВЕРХОГІР'Я

Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.

Ф а у с т

Вбачаючи внизу пустельні урвища,

Ступаю я на верхогір'я бережно,

Пустивши хмару-птицю, що так лагідно

Несла мене широкими просторами.

Вона від мене звільна відділяється

І на схід сонця лине в даль, клубочучись,

За нею вслід мій зір біжить захоплено.

Пливе вона, хвилюється, міняється,

Формується, стає чудовим видивом:

На сонячній перині спочиваючи,

Жона якась ввижається божественна;

Юнона то, чи Леда, чи Гелена там

Чарує око вродою величною?

Ой леле! Образ тане, розпливається,

Зливається з верхів'ями далекими,

Великий смисл минущих днів нагадує.

А вколо мене віє світле марево,

Леліє, прохолодою голублячи,

І легко, й плавно вгору підіймається

І там стає новим знадливим образом

Великого, святого блага юности…

Скарби мойого серця прокидаються,

Любов Аврори згадую окрилено

І перший милий погляд, ледве вловлений,

Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск.

Душевною красою любо сяючи,

Видіння те в ефір ясний здіймається

Й несе з собою краще все, що є в мені.