Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру

АВА: Можу вас заспокоїти: я точно жива.

ТЕО: Що ви можете про це знати? Чому ви вирішили, що слова, які промовляєте, не написано кимось іншим? Можливо, десь у цих завалах знайдеться книжечка, героями якої є ви і я. Кому не хотілося прочитати своє заздалегідь накреслене життя?

АВА: Який жах! Та як таке можна хотіти?!

ТЕО: Може, і ваша правда. Залишмо випадкові хоча б видимість ініціативи... Та повернімося до наших справ. Пропоную підійти до них з іншого боку. Я вже казав вам, що кожен автор має свій запах? Але свій одорат має і кожна тема! Александр Дюма, скажімо, віддає дичиною, підгнилим м’ясцем. І не питайте мене, чому, — бо тхне. Однак якщо заглибитись у читання, то кожна з його книжок має свій власний дух, котрий певною мірою, скажімо так, збагачує загальний букет. Саме тут дуже важить тема. Візьмімо, до прикладу, помсту. Дуже характерний і різкий запах, дещо навіть гіркий. У «Графі Монте-Крісто» від нього дух перехоплює. Читали?

АВА: Ні, не читала.

ТЕО: О, цей роман від першої до останньої сторінки пахне помстою! Ось побачите: цей чад важко стерпіти! Бідолашний граф. Цілих двадцять років він мріяв помститись, а коли нарешті здійснив свою мрію, то не відчуває радощів і не знаходить собі спокою. Лише самота. Що ж! Якщо в цьому безладі вам знадобиться відшукати саме цю книжку, то зосередьтесь передусім на запахові дичини, а потім зорієнтуйтесь у напрямку легкої гіркоти, про яку я казав. Найкраще, очевидячки, — це самому відчути це прагнення помсти. Це справді допомагає. Але не є обов’язковим. Ми всі з народження наділені феноменальним запасом відчуттів. Ви, певна річ, ніколи нікого не вбивали і, можливо, ніколи й не вб’єте, а проте одорат злочину криється всередині вас. Пошукайте, покопирсайтесь глибше — і знайдете. Знайдете там тисячу ароматів, адже всі злочині — різні. І миттю збагнете, що піт Отелло, який убиває через ревнощі, відгонить інакше, ніж піт Макбета, котрий умертвляє заради влади.

АВА: Мені це ніколи не вдасться.

ТЕО: Вдасться! І це буде легше, ніж ви гадаєте. Візьміть, до прикладу, Пруста. Цей пан пахне ваніллю. Від усіх його текстів відгонить ваніллю. Однак німецький переклад роману «У пошуках втраченого часу» має легкий присмак розчавленого каштану. Графиня де Сеґюр припахає котячими сцяками, Жуль Верн — машинною олією, та варто взяти до рук «Подорож до центру Землі», як одразу додасться дух кіптяви. Кафка відгонить трамваєм чи, радше, трамвайним сидінням. У Рабле ви відчуєте легкий припах грибів. Якщо вже бути точним — білих грибів. Куштували суп із білими грибами?

АВА: Не впевнена...

ТЕО: Горопашне дитя! Їжа та література тісно пов’язані. Але не сумуйте і уникайте всього надто очевидного. Особисто мені здавалося спершу, що Рабле пахне вином. Уявляєте мій подив? Аромати люблять вводити нас в оману. А те, що ви погано знаєтеся на шедеврах минулого, — це лише плюс. У вас не буде упереджень. Навпаки, це стане вашою силою. Фахівці з Вергілія, певно, вважають, буцімто сторінки його творів відгонять оливковою олією. Зовсім ні! Вергілій пахне лісом після зливи. А Бодлер... О, Бодлер! Певно, ви гадаєте, буцімто «Квіти зла» мають запах абсенту? Дурниці! А втім, я й сам так гадав. І помилявся. Бодлер має аромат соснової смоли. Когось воно може розчарувати, але це так. І все ж — час від часу, наче аби ще більше заплутати нас, запах справді буває пов’язаний із життям та творчістю автора. Візьмемо, скажімо, Жерара де Нерваля — цього бідолаху, який залишив нам дивовижний переклад «Фауста» французькою, а в миті безуму, кажуть, прогулювався в Пале-Рояль із омаром на голові. Твори цього сердеги пахнуть мускусом! Різкий запах, що його Нерваль так цінував. Однак це виняток, їх небагато.

АВА: Здається, в мене зараз лусне голова!..

ТЕО: Даруйте! Маєте рацію. Занадто теорії лише шкодить розвиткові чуттів. Завтра ми розпочнемо нашу прекрасну мандрівку. Знаю, я обіцяв вам Шекспіра, — і ви не будете розчаровані. А тепер раджу вам відпочити.

5.

ВІКТОР: Маю для вас подарунок.

АВА: Подарунок? Мені?

ВІКТОР: Дурненька яка... (Виймає вогнестріл.) Погляньте, яка цяця! Подобається?

АВА: Але ж...

ВІКТОР: Та не нервуйте ви так! Зі зброєю слід поводитись обережно. У перспективі маємо шість гладеньких дірочок у, можливо, не вельми чистій шкірі.

АВА: Вікторе, я... мені цього не треба... Та що на вас найшло?!

ВІКТОР: Дуже корисна річ. Завжди стане в нагоді. А мені б не хотілось, аби з вами щось трапилось. Я ж із вами дружу, панно Аво.

АВА: Що ж зі мною може трапитися?

ВІКТОР: Він вам не розповів про зникнення...

АВА: Зникнення?!

ВІКТОР: Вона, як і ви, відгукнулась на оголошення. Залишилася на тиждень, а потім — гоп! — випарувалася!.. Тож на вашому місці я взяв би цю іграшку. Бо ніколи не можна знати напевно, що буде далі.

АВА: Я ж не зможу нею користуватись!

Віктор: Та це ніби гра... Знімаєте із запобіжника, цілитесь — і стріляєте! О, диви, знову лізе старий! Ну ж бо, тримайте!

АВА: Але ж... (Віктор виходить. Заходить Тео. Ава ховає вогнестріл до кишені.)

ТЕО: Мадемуазель, ви вірите в Бога?

АВА: Прошу?

ТЕО: Питаю, чи вірите ви у Бога?

АВА: Коли як...

ТЕО: Одному студентові, який розводився про рай, німецький філософ Гегель відповів так: «Отже, для того, аби ви ходили за хворою матір’ю та нікого не отруїли, вас треба чимось підкупити?»

АВА: Влучно.

ТЕО: На землі — пекло, що ж потім? Невже нічого?! Неважко зрозуміти, чому більшість людей не вельми приваблює така перспектива.

АВА: Чого це ви раптом заговорили про Бога?

ТЕО: Роками мене мучило питання: чи має він запах... Пахощі Бога! Ніхто ніколи ні про що подібне не згадував, хіба кілька єретиків, що закінчили життя на вогнищі. Нюхаючи всі ці книжки, я казав собі, що рано чи пізно натраплю-таки на головний запах, запах-джерело всіх речей. Мені навіть спадало на думку, що Бога не можна звести до одного-єдиного аромату. Це має бути дух, яким повниться всесвіт. І в цьому разі тварини мали б бути побожнішими від нас — адже вони безпосередньо причетні до божественного своїм різким душком. Я шукав цей аромат усюди. Релігійні трактати мені не допомогли. Біблія відгонить апельсинами — уявляєте, апельсинами! Якщо точніше — злегка