Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру
АВА: «Люди вірять лише в те, чого прагнуть». Юлій Цезар.
ВІКТОР: Не вельми оригінально. Тепер ви!
АВА: Триста п’ята сторінка. Шостий рядок.
ВІКТОР: «Коли припините сподіватись на щастя, воно відразу знайдеться». Шарль Секретан. Швейцарець якийсь. Ніколи про такого не чув.
АВА: Я теж не чула.
ВІКТОР: Певно, складно було йому в школі. З таким ім’ям! Секретан! Та його предків за це варто притягнути до суду!.. Що ж, іще раз, востаннє... Остання сторінка, останній рядок...
АВА: Ще одне дивне ім’я — Зороастр.
ВІКТОР: І що нам повідає цей шановний пан?
АВА: «Коли маєш сумніви — стримайся».
ВІКТОР: Гм... Надто просто.
АВА: «Зороастр: іранський релігійний реформатор. Між сьомим і шостим століттями до Христа. Його життя — цілковита загадка. Певною мірою він став прототипом Заратустри у Ніцше».
ВІКТОР: Отакої!
АВА: Чотири тисячі вісімсот дев’яносто шість цитат! Усі думки людей вмістилися на трьохстах шістдесяти п’яти сторінках. І все це віддає ревеневим пирогом! Невже все й справді так погано?!
ВІКТОР: Може, я і полюбив би книжки — хтозна? — якби мене не примушували їх нюхати.
АВА: Коли я була маленькою, то, заходячи до бібліотеки, знала, що напевно є така книжка, яка на мене чекає. І справді, якась така знаходилася! Обирати її мала не я. Вона обирала мене сама задовго до моєї появи. Вона чекала на мене — і мала подати мені якийсь знак. Тож я блукала вздовж полиць, не торкаючись їх, — і зненацька мій погляд прикипав саме до неї, до тієї книжки!
ВІКТОР: І що, ви жодного разу не розчаровувались?
АВА: Бувало, але нечасто. Я надто вже вірю у збіги. Скажімо, одного дня я їхала у метро і раптом подумала про подругу, з якою сталося дещо жахливе. У неї зник друг. Кілька місяців від нього не було новин. Виявилося, що він стрибнув під поїзд — а документів при собі не мав. І впізнати його не могли. Тож я згадала її, нібито без причини, — а тим часом по інший бік платформи під’їхав потяг метро. І знаєте, кого я там побачила? Ту саму дівчину! Та це ще не все! Я почала думати про іншого свого приятеля, який також звів порахунки з життям. Під’їхав мій потяг, двері відчинилися, натовп ніс мене усередину, та я наштовхнулась на когось, хто виходив. Я обернулась — і побачила священика, який читав проповідь на похороні того хлопця. Хіба не дивина? І таке зі мною трапляється досить часто.
ВІКТОР: Весело ж вам буває в метро! Тепер я двічі подумаю, перш ніж їхати з вами кудись. І багато самогубців серед ваших знайомих?
АВА: Повнісінько.
ВІКТОР: Зрозуміло... Виходить, часто ходити до вас не варто... ризикована справа...
АВА: Я й сама так вважаю.
ВІКТОР: Ну що ви, я ж пожартував! Як на мене, ви дуже мила.
АВА: Навряд чи ці слова розрадять мене. Якщо я правильно зрозуміла, дівчата, які вам подобаються, часом зникають. (Помовчавши трохи.) Вам подобається пиріг із ревенем?
ВІКТОР: Прошу?
АВА: Оце понюхала довідник — і страшенно кортить скуштувати ревеневого пирога!
ВІКТОР: Не думаю, що ви його знайдете в цих краях. Мені шкода.
АВА: Зрештою, для ревеня ще не сезон. Скуштували б ви пиріг, який готувала моя бабуся, — повірили б у Бога!
ВІКТОР: «Бабуся» — ось іще одне слово, значення якого мені невідоме. Як і слова «дідусь». Усі четверо зібрали манатки й ушилися геть ще до того, як я встиг уповні насолодитись їхніми персонами.
АВА: Чули? Що то було?
ВІКТОР: Не знаю.
АВА: Вікторе, скажіть, тільки чесно: я схожа на божевільну?
ВІКТОР: Та нібито ні. А чому ви питаєте?
АВА: Бо мені раптом здалося, буцімто бібліотека зітхає...
ВІКТОР: Прошу?!
АВА: Ви все добре чули: мені здається, що ця книгозбірня жива!
ВІКТОР: Що ж, тоді відмовляюсь від сказаного: можливо, ви й справді трохи несповна розуму.
АВА: Як довго тут живе Тео?
ВІКТОР: О!.. Та доволі довгенько. Попередній власник теж дух за книжками ронив. І перед смертю продав книгозбірню татові.
АВА: А хто робив ці галереї?
ВІКТОР: Не знаю. Однак вони досить давні. О, коли вони почнуть усюди робити дірки, то матимуть кілька сюрпризів! До речі, чи не почати нам збирати книжки?
АВА: Слід дочекатися Тео.
ВІКТОР: Тео, Тео... Дозволю собі нагадати, що зостався тиждень.
АВА: Чуєте? Знову! Схоже на подих!
ВІКТОР: Як собі знаєте, а я починаю складати книжки.
ТЕО: Не варто, Вікторе!
ВІКТОР: О, то ти вже повернувся? Диви, як хутко!
ТЕО: Я не ходив до міста. Тримай, це тобі.
ВІКТОР: А що це?
ТЕО: Сьогодні для тебе настав великий день. Нарешті ти здійсниш свою мрію. Тож насолоджуйся!
ВІКТОР: Та це ж бензин!
АВА: Тео!
ТЕО: Я так втомився, Аво... Нікуди книжки не поїдуть. Я не переїжджатиму звідси.
АВА: Не можна так...
ТЕО: Якщо хочете щось врятувати, то вперед! Тут усе до ваших послуг.
ВІКТОР: О ні! Це надто легко! Грай у жертву з кимось іншим, але не зі мною.
АВА: Вікторе...
ВІКТОР: Але ж ви тільки погляньте на нього! Татку, не переводь із хворої голови на здорову! Атож, у мене є всі підстави спалити все тут до біса, та я цього не робитиму. Бо ти будеш тільки щасливий вважати свого Віктора жорстокою і безтямною тварюкою!
АВА: Та ви як діти! Перед нами постала складна проблема, а ви, замість шукати вихід, лаєтесь!
ТЕО: Коли всі ці книжки згорять, то буде багато диму, і в тому диму я, можливо, нарешті знайду те, що шукав усе життя, — первісний запах, дух прабатька усього сущого.
АВА: Тео, спокійно!
ТЕО: Ви не розумієте, як нам пощастило! Що ж, Вікторе, — зрештою, не має значення, допоможеш ти мені чи ні. Піднести сірник може будь-хто. А тепер залиште мене самого. З моїми книжками. Ніколи я не був таким близьким із ними, аніж тоді, коли їх поглинатиме вогонь. Нарешті збагну...
АВА: Він з’їхав із глузду!
ВІКТОР: Він завжди був таким.
ТЕО: Геть! Усі геть!
АВА: Тео, ми вас не покинемо!
ТЕО: Хочете, щоб я помер у лікарні з трубками, що стирчать із носа?!
АВА: Чого це ви раптом маєте померти?
ТЕО: Аво, та розплющіть же ви нарешті очі! Тут усе моє життя! Померти разом із книжками! Хіба я міг би бажати іншої смерті? Шекспір, Данте і решта — усі поєднані одним великим багаттям, одним спільним жаром, а я нарешті смакую їхнім генієм, достоту як Адам, що скуштував забороненого плоду!
АВА: Ні, я не вірю,
