Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру

підпаленою апельсиновою шкуринкою. Не стали в нагоді мені й філософи. Кант пахне шоколадом із високим вмістом какао, Плотін — спітнілими пахвами, а от запах Ніцше я запам’ятав надовго! Адже саме через нього я підхопив кляту алергію! Через нього почав втрачати свій дар. Він не пахнув нічим. Його праці не мали жодного запаху. Даремно я цілими днями винюхував їх — нічого! Але я затявся і одного дня спересердя вдихнув надто сильно. У носі лопнула судина, і я став відчувати лише запах крові. Усі — геть усі, без винятку  — книжки відгонили кров’ю. Спершу я думав, що це минеться. І справді — з часом мені полегшало. А потім з’явився цей клятий нежить — і я перестав відчувати запахи взагалі. Хитрющий Ніцше мене здолав... Але я знову завів про себе! Який я, напевно, нудний... А ось про вас я знаю так мало... Аво, сподіваюся, вас це не образить, але щоразу, як дивлюся на вас, думаю, що, якби мені знову трапилось кохання, то я хотів би, щоби в нього було ваше обличчя. Даруйте... це геть недоречно... (Помовчавши.) Книжка просто не здатна мені обриднути. Достатньо закрити її, поставити на місце — і вона нікого не зачіпатиме. Із живими інакше. Можливо, у вашій присутності я не нудитимусь. Аво, розкажіть мені про себе, будь ласка.

АВА: Не думаю, що я — цікава тема для розмови.

ТЕО: Та годі вам!.. Немає поганих тем для розмови, є невміння розповідати.

АВА: Що ж, ви самі цього захотіли. Що вам розповісти?

ТЕО: Усе.

АВА: У нас із вами, Тео, є дещо спільне. Ми — збирачі. У вас — книжки, у мене — мерці.

ТЕО: Щось не розумію...

АВА: Мало хто у моєму віці зазнає стільки втрат. Серйозно... Певно, у мене — рекорд. Часом я навіть картаюся запитанням: а чи не завинила я часом у чомусь? Скажімо, моє народження: мама хотіла лише двох дітей. Доньку вже мала — мою сестричку — і чекала на хлопчика. Хіба можна чекати чогось кращого? Та за кілька днів до народження він задушився пуповиною. Пологове відділення, напевно, — це те місце, де зосереджено найбільше щастя. Та уявіть мою матір, яка йде туди з великим круглим животом, добре знаючи, що життя там, усередині неї, немає. Сповнений радощів і втіхи світ раптом обертається на вельми похмуру місцину. Уявіть усмішки, якими вас зустрічають медсестри та інші матусі, які ще не знають — а може, і не дізнаються — про ваше лихо. Ці усмішки пропікають вас аж до серця — безжальніші за стилет! Словом, трьома роками пізніше на світ прийшла я. Той мрець, Тео, подарував мені своє життя, немов поступився місцем — розумієте? — сказавши: «Ну ж бо, ходи, в мене ж не стало мужності...» Я ніколи не могла позбутися думки про те, що він зробив це навмисне — з умислом обвив собі пуповиною шию. Смішно, еге ж, але це мені дошкуляло. І я розмовляю з ним, наче з янголом. Він став моїм першим мерцем... Потім пішли й інші, мов моделі на дефіле. Коли помер батько, мені було три... Аварія на дорозі. Така банальна і така трагічна. Три рядки у газеті. Наступним став син м’ясника — перший хлопчик, якого я бачила голим. Він захлинувся якось у ванній. Мені здавалося, що нас карав Бог. Потім бабуся. Я обожнювала її. Бабуся була для мене усім! Вона померла стоячи. Серцевий напад. Померла стоячи — так і зоставшися стояти. Вхопилася за спинку ліжка, знайшовши зручну опору для смерті. Дівчина, що зазвичай прибирала її кімнату в будинку для літніх людей, зайшла і привіталась, як і щоранку: «Доброго дня, мадам! То ви ще не вдягнені?» Уявіть її шок — вона ж розмовляла з небіжчицею! Потім настала черга мого найкращого друга з ліцею. Звали його Антуаном. Було йому п’ятнадцять, як і мені. Якоїсь суботи він подзвонив своїй матері, яка була за містом, сказав: «Слухай, мамо!» — і пустив собі кулю у скроню з батьківської рушниці. А я ж нічого не помічала... Гадаю, цей постріл і досі відлунює у вухах його матері. Певно, всіх я не перелічуватиму, та щоб ви розуміли: зникли всі, кого я любила. Тож, аби спинити цю кровотечу, я просто вирішила не любити нікого. Навіть власну матір. І це спрацювало — вона ще жива.

ТЕО: А сестра?

АВА: Бачимося нечасто. Нам із нею ніколи не вдавалось порозумітися. Шість років — досить велика різниця. Коли я ще вчилась писати, вона вже цілувала свого першого хлопця.

ТЕО: Що вона робить?

АВА: Тобто... взагалі, у житті?

ТЕО: Саме так.

АВА: Переслідує злочинців.

ТЕО: Жартуєте?!

АВА: Ні, не жартую.

ТЕО: Але ж усе це вельми цікаво! Знаєте, Аво, я вам ще цього не казав, та я страшенно обожнюю детективи! До речі, у цій книгозбірні їх до біса багато. Я можу довго розводитися про запахи детективних романів. Це зовсім не якийсь банальний жанр, як часто кажуть. Трапляються серед них і шедеври. Справжня математика злочину має дуже специфічний букет! Певно, після Шекспіра це мої улюблені книжки. Сподіваюсь, я вас цим не розчарував.

АВА: Не маю звички судити людину по тому, які вона читає книжки.

ТЕО: Отут ви помиляєтесь. Викриває якраз те, що подобається. Учора ви легко нанюхали Де Сада. Не випитуватиму інтимних подробиць, однак, повірте, це був не збіг.

АВА: Я підозрювала, що ви схибнутий, та щоби настільки!

ТЕО: Куди ж ви?! А Шекспір? Сьогодні великий день! Ініціація!

АВА: Мені треба вдихнути повітря. Не хвилюйтесь — маленька Ава не втече. О, я ж забула! (Виймає вогнестріл.) Поверніть це своєму синові. Для мене воно заважке. (Виходить.)

ТЕО: Вікторе, що це за витівки?! Вікторе!

ВІКТОР: Що, татку, нагнав щура?

ТЕО: Що ти хочеш сказати?

ВІКТОР: Обережніше з цією штукенцією, вона небезпечна! Поклади її... Ось так, добре.

ТЕО: То що?

ВІКТОР: Себто — що?

ТЕО: Нащо ти дав їй зброю?

ВІКТОР: Ти справді хочеш почути відповідь?

ТЕО: Звісно.

ВІКТОР: Бо не хочу, аби вона закінчила так, як ота.

ТЕО: Ота?

ВІКТОР: Ти добре знаєш, про кого йдеться.

ТЕО: У чому ти мене звинувачуєш?

ВІКТОР: Я? Ні в чому.

ТЕО: Ця дівчина зникла. І крапка. Я в цьому не винен.

ВІКТОР: Вона ж прочитала ту книгу, правда?

ТЕО: Прошу?!

ВІКТОР: Ту книгу, під склом. Вона розгорнула її і прочитала, незважаючи на твою заборону. А потім зникла.

ТЕО: Ти зовсім звихнувся, бачу! (Помовчавши.) Усе це ніяк не пов’язане з її зникненням.

ВІКТОР: З Авою такого не трапиться.

ТЕО: Що за дурниці?! Ти що, вирішив, що