Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру

АВА: Месьє Юрґенс...

ТЕО: Прошу?

АВА: Навіщо тоді ви давали всі ті оголошення?

ТЕО: Що ви хочете цим сказати?

АВА: Навіщо довіряти комусь незнайомому те, що ви самі могли би зробити у тисячу разів краще?

ТЕО: Бо я вже старий, юна пані. Хто піклуватиметься про книжки, коли мене не стане? Родини я не маю. Друзів також. І бажання робити дарунок якійсь муніципальній бібліотеці — отому збіговиську бездушних чиновників, що поводитимуться з моїми книжками як зі звичайними предметами, — ой ні, такого бажання я теж не маю! Я хочу знайти когось, хто матиме подібний до мого дарунок, хто винюхуватиме книжки, хто стане серцем цього зібрання.

АВА: Але ж ви нікого не знайдете! Кому захотілося б жити тут?! Усе життя сумлінно розставляти книжки. Принаймні певну частину. Успадкувати книгозбірню, блукати її залами, мов черниця у монастирі... цього для мене замало... Певно, для цього слід бути...

ТЕО: Ким? Схибнутим? Маніяком? Чом би й ні... Не соромтеся! Ті, що були до вас, не добирали слів! Значно простіше і зрозуміліше вважати старого Тео Юрґенса божевільним, еге ж? Однак, панянко, ця колеція — непроста. Не така, як інші. Упродовж століть такі ж, як я, з таким самим даром ретельно збирали її та оберігали. І якщо зникне ця книгозбірня, то разом з нею щезне і сама література. Ви думаєте, достатньо зберегти слова на плівці? Душі всіх наших шедеврів — тут, серед цих стін. А я — їх охоронець, і мене не турбує, що ви вважаєте мене схибленим. Часом уночі, коли ми зі сном граємося у схованки, я з насолодою тиняюся коридорами бібліотеки. Заплющую очі і вдихаю аромати. Не відчуваю нічого, однак із досвіду знаю, що запахи змішуються. Дон Кіхот тхне великими краплями поту своєї шкапи... Ви чули?! Знову цей гидкий щуряка!

АВА: Може, це Віктор?

ТЕО: Хто?! Віктор?! Але ж...

АВА: Ми вчора зустрілися.

ТЕО: Де? Тут?!

АВА: Ну звісно.

ТЕО: І яким він був?

АВА: Ну... трохи нещасний, досить угодований... кумедний... Повірте, то був не сон! Він стояв отут, просто переді мною, як от ви зараз. Щось не так?

ТЕО: Та ні... все гаразд... Книжок він торкався?

АВА: Не думаю... Здається, він ними не дуже захоплюється.

ТЕО: Що ж, годі, обговоримо це пізніше! А зараз заплющіть-но очі!

АВА: Прошу?

ТЕО: Ось вам дві книжки. Одна — шедевр, а друга — і слова критика не варта. Понюхайте і розрізніть. Заплющіть очі!

АВА: Але я...

ТЕО: Це буде нескладно. Запах цього генія такий характерний, що миттю стискає вам горло і б’є у голову. Якщо ви й цього не відчуєте, то мені справді не варто втрачати часу у вашій компанії.

АВА: Однак це ж абсурдно! Я можу нічого не відчути і покластися на випадок. Адже в мене аж один шанс із двох!

ТЕО: А я довіряю вам. Тож заплющіть нарешті очі! Ось так, чудово. Спочатку понюхайте цю. Вдихайте глибше. Вдихнули? Переходимо до другої книжки. Ось так, добре. Нюхайте. Ну, і що?!

АВА: Мені дуже шкода. Та ні одна не наштовхує мене на жодну думку.

ТЕО: Прекрасна відповідь! Адже насправді йшлося про дві вельми посередні праці. Даруйте мені цю пастку. Що ж, юна пані, прогрес очевидний. Я впевнений, що ви також маєте дар.

АВА: Месьє Юрґенс, певно, ви не так мене зрозуміли...

ТЕО: Кличте мене просто Тео.

АВА: Якщо ви так хочете. Тео, я відгукнулась на ваше оголошення. Я з радістю даватиму лад у вашій бібліотеці. Це забере певний час, та потім я збираюся піти.

ТЕО: Чому ви думаєте, що я відлюдник? Мудрець може відкрити світ, не відчиняючи дверей. Я живу поруч із найкращими творіннями людей. Можливо, це не так і багато, але це вже принаймні дещо.

АВА: Та ви не слухаєте мене...

ТЕО: Я розповідав вам про свого брата?

АВА: Ні, щось не пригадую, але ж...

ТЕО: Герман був трохи старший за мене...

АВА: Він уже помер?

ТЕО: Гадаю, що так. Принаймні, для мене він уже давно мертвий. У тридцять другому в Берліні я бачив, як він палив книжки... Коли ви бачите, як ваш рідний брат тішиться, мов дитина, тому, що на його очах нищаться перші видання шедеврів, — хіба у вас є інший вибір, окрім як вигнати його зі свого світу? У дитинстві він ловив ос. Клав на підвіконня коробку з-під сірників і чекав, поки туди заповзе комаха. Обережно зачинивши коробку, він годинами слухав, як агонізує оса. Її благання причаровували його. Ось, понюхайте це.

АВА: І що ж це?

ТЕО: Есе про жорстокість, видане авторським коштом. Міцний дух, еге ж? Моєму братові не було й двадцяти, коли він склав цю бридню. Почитайте — і побачите — разючий ідіотизм! Я мав би знищити цю ахінею, та що ви хочете — це ж книжка, хай там яка. Я завжди тримаю її поруч, аби не забувати, чому уникаю людського товариства. За три дні до того, як я виїхав із Німеччини, Герман прийшов і побачив, який я схвильований. Звісно, на це видання пішло чимало коштів, однак як він пишався своїм твором! Кілька годин про нього розповідав. А втім, коли я кажу «розповідав», — краще, певно, тут ужити слово «відригував». «Ти лише поглянь на Природу, — казав він, уважно слухаючи себе. — Хіба не жорстокість лежить у її основі? Кожен вид, аби вижити, мусить знищувати інших. Знищення — основа самого життя! І якщо справді є Бог, відповідальний за створення світу, то він — сама жорстокість, і саме своєю жорстокістю ми подібні до нього. А співчуття лише робить людину слабкою. Аби вижити, мусимо бути сильними. Гріхом треба сміливо прямувати аж до самої істини... і таке інше...»

АВА: І ви дозволили йому верзти це?!

ТЕО: А що я мав відповісти людині, переконаній у тому, що зло — найкоротший шлях до Бога?

АВА: Для чого ж тоді всі ці ваші книжки, якщо вони не допомогли вам знайти гідну відповідь?

ТЕО: Як можна вимагати від книжки у чомусь «допомагати»?! Книжка не повинна бути корисною. Книжка — це лише частинка всесвіту, що запрошує нас до мандрівки. І все. Однак ця мандрівка чомусь усіх лякає — і люди зостаються на пероні. Ви просто не усвідомлюєте, який шанс я вам даю!