Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру

Тхне кров’ю та солоним потом влади. Потом убивць. Ричард, цей невтомний постачальник трупів, пітніє над тілом леді Анни, вдови, гасячи своїм сіменем свічки, розставлені уздовж трупа. Побачите... Хай навіть ваші ніздрі будуть забиті цементом — він не завадить відчути цей владний дух. Усі персонажі Шекспіра тхнуть. Усі. І винятків немає. І навіть Гамлет зі своїми манерами нечіпайла і пещеними пальчиками! Гамлет тхне Гамлетом. Тхне не так нав’язливо, як Отелло, але все ж тхне — я вас запевняю! І все шістнадцяте століття разом із ним. А тепер я мушу залишити вас. Солодко спати я можу лише у цей денний час. Уночі сон тікає від мене. Побачимося за вечерею... Овва! Я ж забув! Ота книжка, під склом, — за жодних обставин її не чіпайте! Вона крихка, мов янголові крила, і не переживе жодного доторку. Уявіть, юна пані: ця купка незграбно зшитого паперу — я сказав би, досить непоказна — спричинилась до смерті людини! Унікальний екземпляр! Усе, що зосталося від думок, засуджених інквізиторами та кинутих у полум’я разом із автором! Бачте, зміст цього тому навіть нинішні мудрагелі не здатні второпати. Подейкують, ніби кілька сторінок власною кров’ю списав сам Диявол! Що ж, панянко, бажаю вам доброго дня! (Виходить. Із-за купи книжок з’являється нечітка постать.)

ВІКТОР: Даруйте. Не хотів вас налякати... Не вельми приємний суб’єкт, еге ж?

АВА: А ви ще хто такий?!

ВІКТОР: Я Віктор. А вас, красунечко, як звати?

АВА: Ава.

ВІКТОР: Дуже приємно, люба Аво! Ласкаво просимо до божевільні!

АВА: Божевільні?!

ВІКТОР: Старому Тео бракує не якоїсь однієї клітинки — він давно втратив цілу шахову дошку! Стережіться: він іще той дивак! Відвертатися від денного світла заради пожовклого паперу — для цього треба бути абсолютно непередбачуваним генієм!

АВА: Що ви тут робите?

ВІКТОР: Цить! Чули? Звідти долинув якийсь звук — чули? А ще цей пил... Чесно кажучи, я ніколи не розумів цих збирачів книжок. Помітили, як від нього тхне старим папером? Нічого не маю проти літератури, але вона не повинна перетворюватись на манію! Він ніколи не визирає у зовнішній світ. Продукти і ліки йому приносить кур’єр. І все! Сусіди його жодного разу не бачили. Та й сусідів тут небагато. З’являються тільки тоді, коли тепло. До речі. Треба сказати, що у цей час узбережжя... Особливо тут... Якщо відкласти вбік ностальгійні спогади про Потоп, — не знаю нікого, кому спало б на думку мочити ноги у цьому багні. Є охоронець, який час від часу обходить усі вілли... себто мав би обходити... п’яничка такий жалюгідний. Мов губка, просочений трунком. Чхне — і всі навколо сп’яніють. Йому жодного разу не вдалося до пуття скласти речення! Мугикає — оце й уся його мова. Її складно назвати людською. А щодо решти... Що ж, маю вже вас залишати... Овва, та я забув! Він про оту книжку казав?

АВА: Яку — оту?

ВІКТОР: Ту, що під склом.

АВА: Так... певною мірою...

ВІКТОР: У жодному разі її не чіпайте! Колись дуже давно я розгорнув її — і мало не втратив здоровий ­глузд! На вашому місці я б не вкривався тут пліснявою. Це не для вас. Повірте, тут відбуваються дуже дивні речі. Що ж, принаймні так можу сказати я... Ну все, бувайте!

2.

ТЕО: Клятий хитрун! От проноза! Негідник малий!

АВА: Що сталося?

ТЕО: Та ви лише гляньте! От лихо! «Розмова про чисельність світів» Фонтенеля! Рідкісне видання! І на­половину з’їдене... Негідник!

АВА: Про кого це ви?

ТЕО: Про Раскольнікова! Здоровенний такий, без хвоста. Я бачив його раз або двічі. Він уже третій рік псує мені нерви, вигризаючи діри в моїй колекції. Та досі задовольнявся бульварними романчиками. А тут! Ні, це війна! Ви читали «Розмову про чисельність світів»? Та що я — певно, те, що відбувається у всесвіті, вас не цікавить. Даруйте мені лихий настрій — це все той бридкий щур! Заспокойтесь. Вам ніщо не загрожує. Він вгризається тільки у книжки. Про що це я?.. А, згадав! Чисельність світів. Уявіть на мить якусь віддалену цивілізацію, геть відмінну від нашої, і все ж вельми розвинену. Там же будуть свої книжки, автори та шедеври, чи не так? Як зватимуть тамтешнього Шекспіра? Який вигляд матимуть персонажі? Чи тектиме їхніми венами кров, чи тхнутимуть їхні ноги та пахви? Чи будуть у них руки? Дві руки, три — чи більше? Уявіть Ромео, який обіймає Джульєтту півдюжиною щупальців! «Ромео! О, нащо ти, Ромео! Зміни своє ім’я, зречися батька; як ні, то присягни мені в коханні, і більше я не буду Капулетті»...

АВА: Скажіть, месьє Юрґенсе...

ТЕО: Так?

АВА: Чому не залишились ті, що були до мене?

ТЕО: Попередні? Хтозна... Правду кажучи, я не вельми приємна компанія для молодих жінок. Більшість, напевно, злякалися мого старечого бубоніння або ж затхлого віддиху з рота...

АВА: Скажіть, а ви були одружені?

ТЕО: О, так! Колись дуже давно я мав необережність сказати у церкві «так». Тоді я вже збирав книжки. Зрештою вони заповнили моє помешкання. Вітальню, кухню, навіть туалет... Книжки були повсюди. Чесно кажучи, той факт, що дружина мене залишила, я помітив лише через кілька днів. Знаю, знаю, про що ви думаєте: у нього замість серця — книжка. До речі, це не так уже й хибно. Я ніколи не відчував до подібних мені якогось надміру почуттів. Їхня присутність лише набридала мені. (Ава чхає.) Будьте здорові!

АВА: Дякую.

ТЕО: А ви знали, що щоразу, чхаючи, ми помираємо? На дрібнесеньку таку долю секунди — і все ж помираємо. На мить серце забуває битися, а разом із ним завмирає увесь організм — і за секунду ми повертаємось до життя. Усі ми — воскреслі мерці, ось що я вам скажу.

АВА: Коли я була маленькою, дідусь часто любив повторювати, що Господь створив світ, чхнувши, що звільнена таким чином енергія розкидала зірки, а ми самі — лише безглуздий наслідок отого первісного нежитю.

ТЕО: До біса спокуслива теорія! Дещо волога, але спокуслива. Людину поставлено нарешті на місце — заслужене дуже скромне місце. Хустинки у вас немає?

АВА: Ні.

ТЕО: Тримайте. Не загубіть. У мене величезна колекція хустинок. Бережіть свій прекрасний носик, панянко. Але ви, здається, думками десь геть далеко. Що вас турбує, чарівна панно? Певно, той щур! Та я ж вам уже казав: він для людей безпечний. Повірте мені. Що ж, повернімося до вашої роботи. Знаєте, дивна річ. У цій залі завжди був безлад, хаос, ніби отой, що панував ще до створення світу, однак я до нього звик, безлад мене