Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру
ВІКТОР: Їй не варто було віддавати тобі зброю. Вона не усвідомлює, наскільки ти небезпечний.
ТЕО: На відміну від тебе, я у дитинстві не душив кошенят.
ВІКТОР: Ти хоч знаєш, про кого я думав, коли стискав ту маленьку шию?
ТЕО: О, уявляю! А коли стискав шию тій дівчині, теж думав про мене?
ВІКТОР: Що ти сказав?!
ТЕО: Ти ж сам почав цю гру, тож продовжимо! Але поміняймося ролями. Бач, мені теж спадало на думку, що ти маєш стосунок до її зникнення.
ВІКТОР: Ах ти ж збоченець!
ТЕО: Що ж, тоді — це сімейна риса, і ти її успадкував.
ВІКТОР: Я так просто це не залишу! Занехаю усе, що зосталось тобі від життя! І не дай Боже, з її голови впаде хоч волосина! (Збирається виходити.)
ТЕО: Вікторе! (Віктор обертається.) Ти забув свою зброю. (Віктор знизує плечима, бере вогнестріл і виходить.)
6.
ТЕО: Отже, перший етап: звільніть свій робочий інструмент від будь-якого бруду, що міг би завадити сприйняттю. Як нюхати Шекспіра, не прибравши заздалегідь те, що вітер надув вам у ніздрі?! Озбройтеся чистим носовичком!
АВА: Але ж...
ТЕО: От побачите: невдовзі вам навіть дивно буде — як ви раніше обходилися без цього дивовижного органу? Отже, Шекспір! Заплющте очі. Дихайте вільно, нюхайте спочатку краї обкладинки. Поволі. Спершу вам примаряться банальні аромати. Запахи сторінок, клею, пилу, пальців, які торкалися книжки, — усе це своєрідна магма, кора, яку ви мусите проштрикнути. Линьте подалі від цих перших відчуттів — але обережно! Дозвольте головному запахові досягнути вас. І невдовзі вже сам Шекспір власною персоною лоскотатиме ваші ніздрі. І першим вашим відчуттям буде страх: ви подумаєте, буцімто ображаєте дух генія. Та не хвилюйтесь: він хоче лише одного — аби ви відчули, як падаєте якомога глибше у нього. Блискавками спалахуватимуть образи. Миті, в яких поєднуються всесвіт і уява поета. А тепер обережно, одним пальчиком швиденько прогорніть сторінки. У погано освітленій кімнаті на куті стола пише, скоцюрбившись, чоловік. Він абстрагувався від світу — шум вулиці турбує його не більше, ніж свічка, що потроху догоряє перед ним. Ви поволеньки наближаєтесь — і ви вже не спостерігачка, ви вже той, хто пише отам, за столом. Ота рука, що літає над папером, — то ваша рука. Лет пера до чорнильниці і назад, до аркуша, синхронізуються з ритмом крові у ваших венах. Вікно прочиняється, вологий вітер вривається до кімнати, але ви його не відчуваєте. Нарешті ви вільна! Це не життя, не смерть, не матерія і не дух. Місцина здається вам вельми знайомою, бо час від часу вві сні ви повертаєтеся до неї. Тут народжуються слова — задовго до того, як потрапити до вашої голови. Тут народжуються книжки. Тіні намагаються жити — і обертаються на персонажів. Упізнаєте отого старого, що наближається до вас, такий заморений життям? Він щойно розділив королівство між своїми доньками. Королівська мантія спадає з його пліч разом із пов’язкою на його очах. Несподівано він усвідомлює всю ницість і невдячність людей — і плентає розпачливо ландами, намагаючись побороти бурю і припах багнюки; уперше в житті розуміє, що він — усього лише людина. Тіло його струхлявіло, та навіть у дранті шляхетності більше, ніж у соболиній мантії, яку він носив колись. Щоби не впасти, він спирається на ваше плече. (Ава широко розплющує очі і голосно вдихає, ніби перед тим надовго затримувала дихання. Вона кладе книжку, підводиться і робить кілька невпевнених кроків.) Як ви? З вами усе гаразд?
АВА: Все гаразд...
ТЕО: Пригадую, як це було вперше у мене — ніби із вен забрали всю кров...
ВІКТОР: Даруйте, пані та панове, якщо потурбував ваш ольфактивний екстаз, та я зобов’язаний повернути вас до жорстокої та банальної дійсності!
ТЕО: У чому справа?!
ВІКТОР: Картонні коробки.
ТЕО: Дякую, бачу. І що?
ВІКТОР: І що?! Гадаю, людина не винайшла нічого кращого за старі добрі картонні коробки, до яких так зручно складати книжки!
ТЕО: Що ти хочеш сказати? Хочеш забрати кілька книжок? Уперед, не гай часу!
ВІКТОР: Оце вже ні! Не вгадав, любий татку. Справді, деякі книжки могли б мене зацікавити — щонайменше ті, котрі можна прочитати нашвидкуруч (якщо, звісно, ти розумієш, про що я). Однак мова зараз не про це.
ТЕО: Що ж, тоді давай, випльовуй отруту!
ВІКТОР: Звісно, можна обійтись і без коробок, але це забере надто багато часу.
ТЕО: Про що ти?
ВІКТОР: Про переїзд.
ТЕО: Переїзд?! Який переїзд?
ВІКТОР: Ти мені не повіриш, звичайно, о батьку серця мого, однак сьогодні я зробив дещо корисне. Так-так, вельми корисне... Сам здивований, чесно кажучи. Я перебрав твою пошту.
ТЕО: Що?!
ВІКТОР: Завданнячко не з легких, еге ж! Назбиралося принаймні із сотню листів. І всі нерозпечатані. Ти ціле життя згайнував на гортання сторінок у книжках, та щодо власної пошти...
ТЕО: Мене не цікавить ніщо, що походить із зовнішнього світу.
ВІКТОР: Знаєш, у цьому я майже з тобою згоден. Чесно кажучи, цікавого в тій купі було мало. Окрім оцього листа. Рекомендованого, до слова. Однак, щоби натрапити на нього, слід було повідкривати решту!
ТЕО: Продовжуй!
ВІКТОР: Краще попередити тебе одразу: лист писано не високим стилем.
ТЕО: Досить! До справи!
ВІКТОР: Це щось середнє між звісткою про смерть та оголошенням про звільнення. Написано дуже ввічливо, без помилок, — а надіслано півроку тому. Якщо бути точнішим — п’ять місяців і три тижні тому.
ТЕО: Віддай!
ВІКТОР: Автор не дуже схильний до метафор, він одразу переходить до основного: «З болем повідомляю вас, що 15 лютого цього року згас мій батько. Тому я вирішив повідомити вас про те, що продаю будинок на узбережжі. І буду вам дуже вдячний, якщо ви звільните цю місцину впродовж шести місяців. З повагою...» Підписано Едмоном Фальком.
ТЕО: Цього не може бути...
ВІКТОР: Та це ще не все! Є й отаке. Цей лист свіжіший. З архітектурного бюро. Просять подивитися на місцину. Ану вгадай, що вони хочуть тут звести? А втім, можливо, це тільки проект, хто їх знає. Ти що, язика проковтнув? Водолікарню! Атож, мосьпане. Виявляється, місцеві грязі вельми корисні для шкіри. Ви чули таке? Уяви: голі пани та панянки брьохаються у багні, а потім їх масують струменями крижаної води! Хтозна — може, тут і зала для читання буде. Якщо не забаришся і подаси заявку, то можеш
