Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру

АВА: Це через те, що ви вдарили його по голові?

ВІКТОР: Якщо хочете.

АВА: Тео...

ВІКТОР: Та не соромтеся, вихлюпніть усе, що хочете. Скажіть, що кохаєте його, що відчуваєте нездоланну пристрасть! Ось побачите — на нього це справить враження не більше, ніж якби муха насрала на одну із книжок! (Тео виходить.)

АВА: Куди він?

ВІКТОР: Не уявляю.

АВА: Знаєте, мені так важко скласти все це докупи...

ВІКТОР: А ви не переймайтесь так, це цілком нормально. Я спочатку теж помилявся. Спершу важко повірити. Довгенько ж я намагався поставити вас на правильний шлях — а втім, що ж, ми не відповідаємо за свої репліки.

АВА: Геть нічого не розумію з того, що ви кажете...

ВІКТОР: Кажу ж вам — це цілком нормально. Гадаю, тепер просто слід обережненько зазирнути у книжку під склом. Це вас налякає, однак ви мусите це зробити. Мені заздалегідь вас шкода.

АВА: Що це за ідіотські вигадки?!

ВІКТОР: Я вас попереджав.

АВА: Та зрештою, після всього цього... (Відчиняє вітрину, дбайливо бере книгу, кладе її на одну з коробок і починає читати уголос.) «Ава відчиняє вітрину, дбайливо бере книгу, кладе її на одну з коробок і починає читати уголос». Що це таке?!

ВІКТОР: Дидаскалія.

АВА: Прошу?

ВІКТОР: Дидаскалія. Себто ремарка. Вказівка автора стосовно дій персонажа.

АВА: Ви на що натякаєте?!

ВІКТОР: Ні на що.

АВА (знову читає): «АВА: Ви на що натякаєте?!

ВІКТОР: Ні на що. Вона знову читає...»

ВІКТОР: Захопливо, правда ж?

АВА (закриває книжку): Ні, ви не переконаєте мене в тому, що я звихнулася!

ВІКТОР: А я і не маю такого наміру.

АВА: Що ми тут робимо?

ВІКТОР: Це питання, на яке хотіли б знайти відповідь чимало людей.

АВА: Ні, серйозно.

ВІКТОР: Щодо вас, то вам краще самій відповісти на це запитання. А щодо мене... Скажімо так: я підтримую страхітливе видіння власного батька. Як я вам у ролі докору сумління?

АВА: Докору... сумління?

ВІКТОР: Пригадуєте? Оту пожежу? Я ж вам про неї розповідав! Однак одну маленьку дрібничку забув сказати. Ніколи не здогадаєтесь, як саме я вчинив підпал. Ну? Що, навіть не спробуєте? Ну гаразд, зрозуміло. Сам скажу. Поганий хлопчисько Віктор облився бензином із голови до п’ят і видовищно клацнув запальничкою! Тоді він перетворився на живий смолоскип і кинувся на перший-ліпший стос книжок! Більшість книжок вдалося врятувати, однак Віктор полетів на небо. До янголів. Звісно, до провинних.

АВА: Зовсім не смішно!

ВІКТОР: Хіба у вашій колекції не знайдеться кілька самогубців?

АВА: Замовкніть!..

ВІКТОР: Слухайте, я зараз вас заспокою. Мені цілком зрозумілий отой милий проблиск недовіри в кутику вашого лівого ока. Певно, я поводився б так само. Стільки відкриттів на одній-єдиній сторінці — це спантеличить будь-кого. Мені й самому знадобився певний час, аби збагнути, що відбувається. Цей негідник Тео — він же не просто підштовхнув мене до самоспалення, ні! Він дозволив собі запхнути мене до своєї клятої книжки! Не знаю, як це йому вдалося, однак ви мусите це прийняти, Аво: ми — складники книжки. Цієї книжки. І єдиний її читач — це мій батько. Ми — його страхи, нічні жахіття, фантазії...

АВА: Говоріть про себе. У мене немає бажання бути чиїмось фантазмом!

ВІКТОР: Прошу, зосередьтесь на єдино важливому питанні: чому ви опинились тут?

АВА: Куди ви?

ВІКТОР: Нікуди. Але ж там написано, що я виходжу. Залишаю сцену. Що ж я маю робити, по-вашому?

АВА: Негайно припиніть цю гру, Вікторе! Це ж просто абсурд!

ВІКТОР: Почитайте книжку.

АВА: Вікторе! (Розгортає книжку і знову занурюється у читання.) «Ава залишається сама. Вона розгортає книжку і знову занурюється у читання. Господи! — думає вона, — так і справді схибнутися можна!»

7.

ТЕО: Хіба я не ясно висловився?! Хіба не забороняв вам відчиняти вітрину?! Ви не виправдали моєї довіри! Аво, я до вас звертаюсь!

АВА: А я маю відповідати? Просто зазирніть до книги — і побачите всі мої репліки. До речі, якщо розгорнете відразу на останній сторінці, то ми заощадимо стільки часу! І нарешті поставимо крапку!

ТЕО: Вам немає чого тут робити. Я вас звільнив.

АВА: А ви могли б виграти пекельний кастинг на роль Бога в Едемському саду!

ТЕО: Геть!

АВА: Даруйте, Тео, та ми ще маємо побути разом кілька сторінок. І я піду лише тоді, коли зрозумію, навіщо потрапила до вашої диявольської книгозбірні!

ТЕО: Бачу, цей клятий Віктор таки доклав зусиль, налаштувавши вас проти мене!

АВА: Ніхто мене не налаштовував проти вас. Просто я погано розумію, що відбувається, — от і все. Заснути живою, а прокинутись уявною — це спантеличило б будь-кого, хіба ні? Навіщо ви вигадали мене, Тео? Яку роль я граю у вашій історії? Те, що ви звинувачуєте себе в загибелі сина і перетворили його на головного героя своїх страхіть, — це гидко, але зрозуміло. Але я?! Що роблю тут я?

ТЕО: Аво, я вас не вигадував. Ви вигулькнули, мов гостя, на яку ніхто не чекав! Що б там не думав Віктор, але його смерть не залишила мене байдужим. Багато днів я сидів серед книжок, шукаючи в собі сили завершити те, що він почав. Я мав намір усе знищити і зникнути остаточно. Та мені бракувало сміливості. Тоді я вирішив, що ця книга мені допоможе. Я відчинив вітрину і взявся читати. Таке враження, що з тієї миті минула вічність. Відтоді повторюється одне й те ж: я намагаюсь дати лад своєму життю. Тобто... Наймаю таємничу дівчину, яка має допомагати мені... Посвячую її в таїни ароматів... Віктор закохується у неї... А потім вона зникає...

АВА: І який у цієї історії кінець?

ТЕО: Мені ніколи не ставало сміливості дійти до кінця, — тож щоразу, як я розгортаю цю книгу, все починається знову...

АВА: І у дівчини щоразу те саме обличчя?

ТЕО: Так, щоразу... І цього разу також...

АВА: Чому я?

ТЕО: Я ж вам сказав... Не знаю. Ніколи не зустрічав нікого, схожого на вас. Ви не нагадуєте мені нікого конкретного. І у справжньому світі я не вбив жодної дівчини. Ви не зобов’язані мені вірити — проте це правда.

АВА: І коли ж я зникаю — там, у книзі?

ТЕО: Зосталося три-чотири сторінки...

АВА: Дуже мило! Ви мене заспокоїли! Що ж, тоді я уникатиму коротких реплік. Поспілкуємося ще, ви ж не проти? Я ж можу дозволити собі довгий монолог, правда? Що ви про це думаєте?