Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру
412: Та годі вже хряскати! Це дуже дратує! Ваше «хрясь» — узагалі ні про що!
413: Розумію, чути це неприємно. Украй неприємно збагнути, що немає жодної різниці між овочем і твоїм тілом.
412: Але ж ми розмовляємо?! Я ж чую ваші слова! Навіть якщо вони гидкі — я чув усе, що ви сказали. Не думаю, що капуста може похвалитися добрим слухом!
413: На вашому місці я ставився б до капусти чемніше. Зрештою, ми маємо спільних предків.
412: Господи, а й справді... тепер я вас бачу ліпше...
413: О, до вас повернулося почуття гумору! Вітаю, це добрий знак!
412 (трохи помовчавши): Я не пам’ятаю жодних падінь чи інших пригод...
413: І це природно! Я пролежав тут місяць, поки згадав.
412: Місяць?!
413: Відчуття часу тут дуже відносне. Даруйте, здається, до мене знову прийшли...
ЛЮСІ: Хеллоу, татуню!
412: Ще одна?! У вас що, інкубатор?
413: Доньок у мене три, але ви, гадаю, побачите лише двох.
412: Чому?
413: Бо третя спустила мене зі сходів.
412: Як?!
413: Я пожартував. А ви довірливий... Третя мешкає на західному узбережжі. Стосунки в нас, як це сказати б... прохолодні.
ЛЮСІ: Ось послухай, це твій улюблений фрагмент.
Вона одягає батькові навушники.
413: Дуже зворушливо, правда? (Наспівує.) Мама завжди це співала. У моїх спогадах лунає її божественний голос. Гадаю, насправді це лунало не краще, ніж стара каструля, і все ж це був голос матері... (Пауза.) Ще коли ми брьохаємось у материнських водах, чуємо всі звуки. Дослухаємося до плину крові в судинах, до серцебиття, до шуму в кишках, до голосу, що заколисує нас...
Наспівує далі.
412: Даруйте, та я все ж наполягаю: це місце не схоже на лікарню.
413: І знову ви чіпляєтеся за свою раціональність! Зробімо інакше. Уявіть, що ви в чужому місті. Скажімо, у Венеції. Точно, у Венеції! Звісно, з позиції логіки вам потрібний план міста. Та якщо ви гулятимете згідно плану, то ніколи по-справжньому не відкриєте для себе Венецію. Її можна пізнати, лише загубившись. Це правило діє всюди. Саме тому, любий пане, я особисто віддаю перевагу хаосові над Богом. Хаос — це безліч можливостей, адже в ньому панує невизначеність. Я відкрив для себе найпрекрасніші місцини у світі саме тому, що їх не шукав!
412: Ваша донька вродлива. Хоч і неговірка.
413: Я їй цим не дорікаю... Адже я й сам ніколи не був балакуном.
412: Справді? А так і не скажеш.
413: Тут все інакше.
412: Не знаю, чи плакати мені, чи радіти...
4.
ЕНТОНІ: Вісімнадцята година вісімнадцять хвилин... Неймовірно... Це вже втретє за тиждень! Зирну на годинник — і на тобі, вісімнадцята вісімнадцять!
412: Де ми?
413: У мене вдома.
412: У вас?!
413: Чарочку не пропоную. Моє тіло не в змозі прислужувати.
ЛЮСІ: У мене затримка.
ЕНТОНІ: Що?!
ЛЮСІ: Затримка. Уже декілька днів. (Пауза.) Агов! Є хто живий?
ЕНТОНІ: Провокуй мене в інший спосіб.
ЛЮСІ: Я ж не сказала, що вагітна. Я сказала, що в мене затримка.
ЕНТОНІ: Слухай... не треба сварок, будь ласка.
ЛЮСІ: Тоні, я не сварюся.
ЕНТОНІ: Гадаю, ти не усвідомлюєш своїх дій.
ЛЮСІ: Чому? Не треба було тобі казати про це? Ліпше тримати при собі?
ЕНТОНІ: О, я зрозумів! Ну я і дурень! Йолоп! Пані майбутня актрисо! На мить я навіть повірив. Знаєш, у тебе справді талант!
ЛЮСІ: Ти просто нікчема!
ЕНТОНІ: І все ж є над чим попрацювати. Ти надто холодна. Якби в тебе дійсно була затримка, ти хвилювалась би більше.
ЛЮСІ: Звідки ти знаєш? У тебе що, траплялися затримки?
ЕНТОНІ: Авжеж! У школі, коли я носив короткі штанці.
ЛЮСІ: Дуже дотепно!
ЕНТОНІ: Годі. Тепер поговорімо серйозно, гаразд?
ЛЮСІ: Це ж ти намагаєшся жартувати, не я. Бо я від початку була серйозна.
ЕНТОНІ: Отже, це така кара мені? Ти радо прибила б мене до отого хреста над дверима. Гарна вийшла б прикраса.
ЛЮСІ: Хрест тут ні до чого.
ЕНТОНІ: Та що ти знаєш про Бога...
ЛЮСІ: О, то ти в нас тепер ревний вірянин! Час від часу зиркаєш на годинник, там вісімнадцята вісімнадцять — отже, Господь існує, так?
ЕНТОНІ: Хіба я таке казав?
ЛЮСІ: Знаєш, до чого йде ця розмова?
ЕНТОНІ: Годі, Люсі, зупинись!
ЛЮСІ: Ти не забув, про яку «дрібницю» ідеться?
412: Я почуваюсь незручно. Ходімо звідси.
413: Не кваптеся. От побачите: ця тема швидко ущухне.
ЛЮСІ: Вона мала б уже повернутися, правда?
ЕНТОНІ: Годі, це просто нечувано! Ти вдаєш, що тобі є діло? Нечуваний егоїзм!
ЛЮСІ: Насправді мені все одно. Але ж цікаво!
ЕНТОНІ: О, маєш рацію, тобі все одно! Забираю свої слова назад. Тобі просто кортить бачити продовження. І це найгірше.
ЛЮСІ: Найгірше?!
ЕНТОНІ: Гадаєш, тебе ніхто не осудить? Будь-хто на твоєму місці стидався б! Але не ти! Ти радієш!
ЛЮСІ: Що ти верзеш?!
ЕНТОНІ: Вважаєш себе незамінною, правда? Уперше ти відчуваєш себе в цьому будинку важливою — адже ти переспала з чоловіком своєї сестри! І вишенька на торті — у пані затримка, овва! Реванш!
ЛЮСІ: Реванш?! Що за дурня!
ЕНТОНІ: Ліпше промовчу, бо скажу ще щось гірше.
ЛЮСІ: Знаєш, це так на тебе схоже. Спершу розводишся, мов папуга, потім німуєш!
ЕНТОНІ: Тобі пощастило, що я не розпускаю рук!
ЛЮСІ: Тоні, насправді ти мене раниш.
ЕНТОНІ (помовчавши): Піду подихаю свіжим повітрям.
ЛЮСІ: Ти навіть не запитаєш, чи зробила я тест?
ЕНТОНІ: Якби ти зробила тест, то не казала б, що в тебе затримка. Ти сказала б: «Тоні, я вагітна» — або промовчала б узагалі.
ЛЮСІ: І ти не поцікавишся, чому я не зробила тест?
ЕНТОНІ: Ні, бо знаю: ти відповіси в образливий спосіб. «Ентоні, ти ж маєш довіряти мені!» Щось таке...
ЛЮСІ: Саме це я й хотіла сказати.
ЕНТОНІ: Зараз я заздрю твоєму батькові... Якби щось могло зламатись у мені саме цієї миті, це було б просто чудово! І мені байдуже, якої ти про це думки!
ЛЮСІ: Ентоні, що зроблене, те зроблене. Це реальність, варто змиритися з нею.
ЕНТОНІ: О, виходить, це природа? Сильніша за нас природа, що чхати хотіла на мораль. Єдина мета цієї «природи» — будь-якою ціною штовхати нас до розмноження, правда? Хіба ми не сумісні? Хіба не це зблизило нас? У чому річ — запахи, флюїди? Хіба не тому ти миттю кладеш слухавку — бо, глянувши
