Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру
САЛЛІ: Дякую, що зайшов.
СТІВЕН: Атож... До побачення!
ЕНТОНІ: До побачення.
САЛЛІ: Я тебе проведу.
Вони виходять.
ЛЮСІ: Ентоні, я вагітна.
Пауза. Повертається Саллі.
САЛЛІ: Оце так! Я й не підозрювала, що він має такі думки!
ЛЮСІ: Вузьколобий!
САЛЛІ: Люсі!
ЛЮСІ: Я відразу відзначила, що в цього типа якісь проблеми. Те, як він на мене дивився... Палке бажання і водночас стримування. Самобичування.
САЛЛІ: А я гадаю, він просто злякався. Певно, на нього тиснуть.
ЛЮСІ: Це не привід здаватися!
САЛЛІ: І що ти пропонуєш?
ЛЮСІ: Завжди знайдеться вихід!
САЛЛІ: Мені набридло шукати вихід.
ЛЮСІ: Я готова працювати офіціанткою, касиркою, будь-ким, але не дозволю, щоби чинуші зі спітнілими долонями заважали моїй старшій сестричці без вагань дивитися на себе у дзеркало!
САЛЛІ: Тоні, чого ти мовчиш?
ЕНТОНІ: Люсі має рацію.
ЛЮСІ: Авжеж, нарешті, хоч раз Люсі права!
Вона виходить.
ЕНТОНІ: Я міг би викладати...
САЛЛІ: Що викладати? Теорію збігів?.. Даруй, коханий, я не хотіла тебе образити...
Вона виходить.
413: Чому ви на мене так дивитеся?
412: Дивлюся — і все.
413: Засуджувати легко.
412: Я не засуджую. Друже, та у вас параноя!
413: Жив собі чоловік, мав трьох доньок. Перша прийшла зарано, третю ніхто й не чекав. І лише друга змогла сповна насолодитися його любов’ю. І стала його продовженням. Ідеальна донька!
412: Певно, ви здивуєтеся, але мені подобається, коли ви в розпачі. Це надає вам людських рис.
413: Я не у розпачі! Мабуть, вам так хочеться думати, але я — аж ніяк не у розпачі!
412: Не вірю!
413: Більшу частину життя я провів, зазираючи в мікроскоп. Не бачив там ні надії, ні безнадії. Лише дуже складний ланцюжок життя — і все! Дрібнесенькі молекули, які от уже чотири мільярди років множаться в усіх напрямках. Молекули, з яких складаємось і ми з вами, мій дорогий 412-й... Коли ми розмножуємося, вони переживають нас. Молекули використовують нас, як носіїв, і керують нашим життям. Молекули — це наші гени. Гени — це не просто задоволення, як багато хто вважає. Прагнення задоволення підштовхує нас до розмноження. А отже, кохання — це стратагема, винайдена природою, аби спонукати нас до злягань. Хоча дехто назвав би кохання звичайною пасткою...
412: А як щодо мислення? І щодо мови? Навіщо вони нам, якщо ми — звичайнісінькі носії генів?
413: Ви впевнені, що хочете почути відповідь? Дорікатимете потім аморальністю.
412: Не соромтеся. Ми вже не в тому стані...
413: Більшість тварин уміють висловлювати свої думки. Їхня мова, звичайно, не така досконала, як наша, але вони висловлюються, а в деяких видів тварин система нейронів отримує і обробляє інформацію достоту так, як це відбувається в головах людей. Основна відмінність між нами і шимпанзе — це обсяг мозку. У нас він більший приблизно на тисячу кубічних сантиметрів. Але ж ця різниця — результат сліпого випадку! Самиці наших далеких предків іноді приводили дитинчат з відхиленням — надто збільшеним черепом. Мати й дитина не переживали таких пологів, адже отвір у матці був надто вузьким, та іноді мутанти (саме мутанти!) народжувалися завчасу, приходили на світ дуже слабкими. Часом вони виживали — хоча це потребувало посиленої уваги й відповідальності їхніх батьків. Таким чином удосконалювалися соціальні стосунки, а мова ускладнювалася, поволі адаптуючись до нової системи нейронів. Крики й ричання перетворювалися на слова, своє місце відвойовувало і мислення. Усі ми — результат завчасних пологів. Випадок перетворився на норму. Свою слабкість ми обернули на небезпечну зброю.
9.
САЛЛІ: Ні, ви чули?! Тільки послухайте: «Шкільна рада округу Дувр у Пенсильванії поставила вимогу до викладачів біології згадувати в курсі для третього класу про існування «розумного задуму» — теорії, альтернативної теорії Дарвіна. Президент Джордж Буш особисто висловився на захист викладання обох теорії, і 31 із 50-ти штатів розглядають можливість узаконити такий погляд. Згідно з опитуванням, 55% американців вважають, що Бог створив людину в її сучасному вигляді, без переходу зі стану риби чи мавпи. Не знаю, плакати мені чи сміятися... Але це не все! Я розпитала трохи про Стівена. Він ходить до ортодоксальної протестантської церкви. Доктрина там нібито поміркована — та все ж ортодоксальна!
ЕНТОНІ: Трясця!
САЛЛІ: Що?
ЕНТОНІ: Я списався з фундацією, яка фінансує дослідницькі проекти. Не хотів казати тобі завчасу. Це мав бути сюрприз.
САЛЛІ: До чого тут Стівен?
ЕНТОНІ: Саме він мені про них розповів. Завтра в мене там зустріч. По телефону зі мною спілкувалися дуже люб’язно. Суми грантів починаються з п’ятдесяти тисяч доларів. Такі оказії не ігнорують.
САЛЛІ: Можливо, це не пов’язане з його церквою. Сходи й перевір.
ЕНТОНІ: Як справи у школі?
САЛЛІ: Схоже на зоопарк. Дехто з батьків намагається підтримувати мене. Мужні люди...
ЕНТОНІ: А решта? Як поводиться решта викладачів біології?
САЛЛІ: Плазують. «Саллі, ти ж розумієш, у нас є діти!» Я їх усіх повбивала б! Кажуть, в Канзасі один учитель розкритикував креаціонізм — і його побили біля будинку. Зараз він у лікарні, а колеги вимагають його відсторонення. Вітаємо у середньовіччі! Тепер мені ліпше зрозумілі слова Дарвіна: «Америка побудована рецидивістами й очолювана твердолобими пасторами»! (Пауза.) Люсі немає?
ЕНТОНІ: Зранку не бачив. Саллі, слід щось робити! Діяти! Єдиний правильний вихід — судовий позов!
САЛЛІ: Суд?! А хто оплатить видатки?
ЕНТОНІ: Я отримаю грант. Це вирішить наші проблеми.
Заходить Люсі.
САЛЛІ: Погано спала?
ЛЮСІ: Я знайшла роботу! Саллі, ми викрутимося! Усе буде гаразд! Тільки поглянь! І це лише чайові!
ЕНТОНІ: Що за робота?
ЛЮСІ: У барі.
САЛЛІ: Ти офіціантка?
ЛЮСІ: Фу, як принизливо! Ні, я танцюю!
ЕНТОНІ: Що?!
ЛЮСІ: І, здається, танцюю я доволі добре. (Наспівує англійською і робить кілька па.)
ЕНТОНІ: Ти танцюєш у барі?!
ЛЮСІ: Саллі, треба записати містера Тоні до ЛОРа. Здається, він недочуває!
ЕНТОНІ: Як називається бар?!
ЛЮСІ: Ви з поліції, пане?
ЕНТОНІ: Танцівниці у барах завжди роздягаються догола!
ЛЮСІ: А ти звідки знаєш — буваєш в таких місцях, еге ж?
САЛЛІ: Люсі!
ЛЮСІ: Що ж, так, на кілька секунд я роздягаюся, і що? Це ліпше, ніж мити посуд, псуючи руки, чи вісім годин стояти на ногах, заробляючи варикоз! Мене ніхто не чіпає, ніхто не торкається. Хазяїн бару має суворі правила. Зрештою, мені це подобається.
САЛЛІ: Ти хоч розумієш, що кажеш!
ЛЮСІ: Саллі, я вже не дівчинка! Ти не помітила? Мені двадцять п’ять!
САЛЛІ: Ліпше я погоджуся на умови педради, аніж дозволю тобі...
ЛЮСІ: Не соромся, кажи!
САЛЛІ: Завжди все починається з танців...
ЛЮСІ: Це упередження!
САЛЛІ: Ти подумала про тата?!
