Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу

Вiвi. Ну, не сердiться. Добранiч, люба стара мамо (обiймає матiр).

Панi Ворен (нiжно). Я добре тебе виховала? Скажи, любко.

Вiвi. Так, мамо.

Панi Ворен. І ти любитимеш за це свою бiдну стару маму?

Вiвi. Так, люба (цiлує її). Добранiч.

Панi Ворен (солодким голосом). Благословляю тебе, моя мила доню, материнським благословенням. (Нiжно обiймає дочку й мимоволi пiдводить очi до стелi, немов закликаючи небесне благословення).

Дія третя

Ранок другого дня. Садок коло священицького дому. Сяє сонце, бринять пташинi спiви. В огорожi садка дерев’янi заґратованi ворота, такi широкi, що ними легко може в’їхати повiз. Поруч iз ворiтьми висить дзвiнок iз кiльчастою пружиною, за яку можна потягнути з вулицi. Вiд ворiт до середини саду йде алея, що потiм завертає лiворуч i кiнчається маленьким пiскуватим майданчиком перед ґанком будинку. За ворiтьми тягнеться рiвнобiжно до штахетiв саду курний шлях, обмежений з другого боку морiжком i незагородженим сосновим гаєм. На галявi, мiж будинком i алеєю, стоїть крислата вiльха, пiд її тiнню притулилася лавка. З протилежного боку сад обнесений огорожею з буксових кущiв; на морiжку сонячний годинник, коло нього залiзне крiсло. За годинником невеличка стежка, що тягнеться крiзь буксову огорожу.

Френк сидить у крiслi й читає газету, покладену на сонячний годинник. З дому виходить батько, очi в нього червонi, сам тремтить i боязко позирає на Френка.

Френк (виймає годинника). Пiв на дванадцяту. Хто коли чув, щоб священик виходив так пiзно до снiданку!

о. Семюел. Не глузуй, Френку, не глузуй. Я трошки... кх-кх... (кулиться).

Френк. Напiдпитку.

о. Семюел (обурений з цього вислову). Нi, сер. Трошки нездужаю сьогоднi. Де мати?

Френк. Не турбуйтесь: її тут нема. Вона разом з Бессi поїхала одинадцятигодинним потягом до мiста. Вона лишила вам кiлька доручень. Ви чуєтесь на силi вислухати їх, чи краще почекати, поки ви поснiдаєте?

о. Семюел. Я вже поснiдав, сер. Дивно, що твоя мати їде до мiста, коли в нас гостi. Вони дуже здивуються.

Френк. Можливо, що вона про це подумала. В кожному разi, якщо Крофтс тут гостюватиме й ви сидiтимете зним щоночi до четвертої години, згадуючи бурхливi пригоди ваших парубоцьких лiт, то мати, як дбайлива господиня, тiльки виконала свiй обов’язок, поїхавши до крамницi замовити барило вiскi та кiлька сотень сифонiв.

о. Семюел. Я не помiтив, що сер Джордж стiльки пиячить.

Френк. Ви не спромоглися це помiтити, панотче.

о. Семюел. Ти хочеш сказати, що я...

Френк (спокiйно). Я нiколи не бачив, щоб священик так упився. Пригоди, що ви розповiдали з вашого минулого життя, були такi жахливi, що, здається, Пред навряд чи лишився б ночувати в вашiй оселi, якби не мати, з якою вiн чудово здружився.

о. Семюел. Брехня, сер. Для сера Джорджа Крофтса я господар. Я повинен з ним про щось розмовляти: а вiн має тiльки одну тему для розмови. Де тепер пан Пред?

Френк. Вiн проводжає маму з Бессi на вокзал.

о. Семюел. Крофтс уже встав?

Френк. Давно вже встав. Йому як з гусака вода: звик до цього дiла бiльше, нiж ви, — мабуть, вiд тих часiв нiколи не кидав пити. Забрався десь люльку покурити. (Знов береться до газети, о. Семюел, зажурившись, iде до ворiт i знову нерiшуче повертається).

о. Семюел. Кх... Френку!

Френк. Що?

о. Семюел. Як гадаєш, Ворени сподiваються сьогоднi вiд нас запросин?

Френк. Їх уже запрошено. За снiданком Крофтс нас сповiстив, що ви його просили закликати сюди панi Ворен та Вiвi в гостину на сьогоднi й запевнити їх, що наш дiм до їхнiх послуг. Почувши це, мати саме тодi згадала, що їй конче треба поїхати одинадцятигодинним потягом у мiсто.

о. Семюел (не тямлячи себе вiд розпачу). Я нiколи не просив їх кликати. І на думку це менi не спадало.

Френк (спiвчутливо). Хiба ви пам’ятаєте, панотче, що ви говорили й думали цiєї ночi?.. Агов! Це Пред до нас повертається!

Пред (увiходить ворiтьми). З добрим ранком.

о. Семюел. З добрим ранком. Пробачте, що я не вийшов до вас пiд час снiданку. Менi, кх-кх, болить...

Френк. Горло. Священицька хороба. На щастя, не хронiчна.

Пред (змiнює розмову). Тут у вас, мушу вам сказати, надзвичайно гарно. Чудовий краєвид.

о. Семюел. Справдi чудовий. Коли хочете, пане Преде, Френк пiде з вами погуляти. Я вас прошу пробачити менi, бо я мушу засiсти за моє казання, поки панi Ґарднер немає вдома, а ви тут собi гуляйте. Ви не образитеся на мене?

Пред. Та що ви, й на думцi не маю. Прошу вас, без церемонiй.

о. Семюел. Дякую. Я, кх-кх... (Бубонячи пiд нiс, iде на ґанок i зникає в будинку).

Пред (сiдає на траву поруч iз Френком i обiймає рукою власнi колiна). А це повинно бути цiкаво, щотижня писати казання.

Френк. Надзвичайно цiкаво, але ж вiн цього не робить, вiн їх замовляє. Це вiн пiшов похмелитися содовою водою.

Пред. Любий друже, вам не завадило б ставитися до батька з бiльшою пошаною. Адже ви вмiєте поводитися дуже мило, коли хочете.

Френк. Мiй любий Преддi, ви забуваєте, що я мушу жити з панотцем. Коли двоє живуть разом — нехай це будуть батько з сином, чоловiк iз жiнкою, брат з сестрою, — вони не можуть увесь час пам’ятати про всякi ґречнi церемонiї. Все це гарно для гостей, що приходять на десять хвилин побалакати. А панотець, що з’єднує з багатьма прекрасними домашнiми якостями овечу нерiшучiсть i ослячу бундючнiсть та нахабство...

Пред. Прошу вас, прошу вас, мiй любий Френку, пам’ятайте! Вiн ваш батько.

Френк. 3а це я вiддаю йому належну шану. Але здумайте тiльки, вiн просив Крофтса привезти сюди панi й панну Ворен! Мабуть, з п’яних очей. Ви ж знаєте, любий

Преддi, моя мати не стерпить присутности панi Ворен нi на хвилину. Поки панi Ворен не поїде назад до мiста, Вiвi не повинна сюди приходити.

Пред. Хiба ваша мати що-небудь знає про панi Ворен?

Френк. Не знаю; її вiд’їзд до мiста нiби показує, що вона щось знає. Не те, щоб мати взагалi була така: вона щиро приятелювала з багатьома жiнками, що зазнали були лиха. Але то були поряднi жiнки. В цьому вся рiзниця. Правда, панi Ворен має свої гарнi риси; але