Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу

Панi Ворен (знову пiдходить до стола навпроти Вiвi, готова тепер, по виходi чоловiкiв, провести нудний вечiр з дочкою). Ти коли чула, щоб хто так гримав дверима? От поганець! (Сiдає). Послухай, любко, не подавай йому нiяких надiй. Я певна, що це якесь ледащо.

Вiвi. Я теж боюся, що бiдний Френк — справдi-таки ледащо. Треба позбутись його; але менi буде його шкода, хоч вiн цього й не вартий, бiдний хлопчина. Той Крофтс, здається, теж не кращий вiд нього, як гадаєте?

Панi Ворен (ображена з її байдужого тону). Що ти знаєш про людей, дочко, що дозволяєш собi таке казати про них? Тобi доведеться звикнути до товариства сера Джорджа Крофтса, бо вiн менi друг.

Вiвi (незмiненим тоном). Хiба? Ви гадаєте, що ми будемо жити вкупi, — тобто ми з вами, хотiла я сказати?

Панi Ворен (витрiщивши на неї очi). А то як же — поки не вийдеш замiж. Ти бiльше не повернешся до школи.

Вiвi. Ви гадаєте, що моє життя вам буде до смаку? Я маю сумнiви щодо цього.

Панi Ворен. Твоє життя! Що ти хочеш цим сказати?

Вiвi (розрiзаючи сторiнки книжки ножем, що висить у неї за поясом). Хiба вам нiколи не спадало на думку, що й у мене може бути своє життя, як у всiх iнших людей?

Панi Ворен. Якi ти там дурницi базiкаєш? Як ти велика цяця в своїй школi, то ти й передо мною хочеш повеличатися своєю незалежнiстю? Не будь дурна, дитинко.

Вiвi (поблажливо). Це все, що ви хотiли менi сказати, мамо?

Панi Ворен (спочатку сторопiла, потiм сердиться). Не смiй таке питати. (Вибухає гнiвом) Цить менi! (Вiвi працює далi, не гаючи часу й нiчого не вiдповiдаючи). Ти з твоїм життям, бач що вигадала! Іще чого! (Знов дивиться на Вiвi. Та — нi пари з уст). Твоє життя буде таке, як я схочу, от моє слово! (Знов мовчання). Я добре бачу, що ти загордiла, саме з того часу, як склала тi iспити чи як воно там зветься. Коли ти гадаєш, що я буду це все терпiти, то помиляєшся; i що скорiше ти це зрозумiєш, то краще. (Воркочучи). Ти знаєш, з ким ти розмовляєш, чи нi?

Вiвi (скоса дивиться на неї, не пiдводячи голови вiд книжки). Нi. Хто ви? Що ви?

Панi Ворен (встає гнiвна, але ледве здобулася на слово). Чортеня!

Вiвi. Кожне знає мою репутацiю, моє мiсце в суспiльствi, професiю, якiй я бажаю себе присвятити. За вас я не знаю нiчого. Скажiть, будь ласка, яке це життя, що я маю подiлити з вами та сером Джорджем Крофтсом?

Панi Ворен. Стережися! Бо я зроблю таке, що потiм менi буде шкода, й тобi теж.

Вiвi (вiдкладаючи книжки на бiк, з холодною рiшучiстю). То краще покиньмо про це розмовляти, поки ви не заспокоїтеся. (Критично дивиться на матiр). Ви потребуєте доброго моцiону, а також i тенiсу, щоб набратися сили. Вам бракує тренувань. Сьогоднi ви й двадцяти ярдiв не могли зiйти в гору, як уже зупинялися й вiдсапували. А п’ястi вашi — тож саме сало. Подивiться лишень на мої. (Простягає свої п’ястi).

Панi Ворен (безпорадно дивиться на неї й починає хлипати). Вiвi...

Вiвi (раптом устає). Дуже прошу вас не плакати. Все, що хочете, аби тiльки не це. Не терплю того скиглiння. Коли так, то я пiду собi геть з кiмнати.

Панi Ворен (жалiсно). О, моя дитино, чому ти така жорстока? Хiба я не маю на тебе права, я, твоя мати?

Вiвi. Чи мати ви менi?

Панi Ворен (ужахнувшися). Чи я твоя мати? О, Вiвi!

Вiвi. То де ж нашi родичi, мiй батько; друзi нашої родини? Ви домагаєтеся прав матерi: права взивати мене нерозумною або дитиною; права розмовляти зi мною так, як нiхто з учительок у моїй школi не наважувавсь розмовляти; права показувати менi як жити; права силувати мене приятелювати з тiєю гадиною, що в нiй кожне одразу пiзнає найгiрший тип лондонського розпусника. Перше, нiж я вiдкину вашi права, менi цiкаво довiдатися, чи взагалi вони iснують.

Панi Ворен. (кидається навколiшки, в розпачi). Нi, нi! мовчи! Я твоя мати, присягаюся тобi. Не може бути, щоб ти, моя власна дитина, повстала проти мене: це щось несвiтське. Ти менi вiриш, правда? Скажи, що вiриш.

Вiвi. Хто був мiй батько?

Панi Ворен. Ти сама не знаєш, що питаєш. Цього сказати я не можу.

Вiвi (рiшуче). Авжеж можете, але не хочете. Я маю право знати; i ви дуже добре знаєте, що я маю це право. Ви можете заректися менi сказати, це ваша справа; але коли не скажете, то завтра побачите мене востаннє.

Панi Ворен. Ти кажеш щось жахливе. Ти мене не покинеш, ти не можеш мене покинути!

Вiвi (без жалю). Не повагаюсь нi на мить, коли ви зараз же не покинете жартувати зi мною. (Здригається вiд огиди). Як я можу бути певна, що в моїх жилах не тече нечиста кров того гидкого розпусника?

Панi Ворен. Нi, нi. Присягаюся, що це не вiн, а нiхто iнший помiж тими, що ти їх бачила. Принаймнi, цьогоя зовсiм певна. (Вiвi пильно дивиться на матiр, i раптом значення цих слiв розкривається перед нею).

Вiвi (повагом). Ви цього певнi, принаймнi цього. Ага! Виходить, це є все, чого ви певнi. (Задумана). Я розумiю. (Панi Ворен закриває обличчя руками). Облиште, мамо: це все не бiльше як лицемiрство. (Панi Ворен опускає руки й крiзь сльози дивиться на Вiвi. Остання виймає годинника й каже). Ну, на сьогоднi досить, о котрiй годинi ви хочете снiдати? Пiв на дев’яту не буде зарано?

Панi Ворен (дико). О Боже, що ти за жiнка?

Вiвi (холодно). Така, як бiльшiсть людей у свiтi, так менi здається. Інакше-бо я не розумiю, як вiн iще держиться. Ану (бере матiр за руку й досить рiшуче пiдводить її з долу), прийдiть до пам’ятi! Отак.

Панi Ворен (жалiсно). Ти мене не жалуєш, Вiвi.

Вiвi. Дурницi! Чи не час лягати? Вже пiсля десятої.

Панi Ворен (палко). Нащо лягати? Гадаєш, що я зможу спати?

Вiвi. Чом? А я зможу.

Панi Ворен. Ти! Бо в тобi немає душi. (Раптом у неї проривається її справжня мова, мова жiнки з простолюду. Повага матерi й умовно-банальнi манери