Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу

Френк. Все гаразд, панотче. Заходьте.

о. Семюел. Нi, сер, не увiйду, доки не дiзнаюся, чий це сад.

Френк. Кажу ж вам, усе гаразд. Тут живе панна Ворен.

о. Семюел. Вiдколи вона приїхала, я не бачив її в церквi.

Френк. Авжеж нi. Вона має третю нагороду з математики. Це дуже вчена особа, має бiльшу освiту, нiж ви самi, — то нащо їй здались вашi казання?

о. Семюел. Шануйте вашого батька, сер.

Френк. Байдуже, нас нiхто не чує. Заходьте. (Вiдчиняє ворота й безцеремонно тягне батька до саду). Я вас хочу їй вiдрекомендувати. Ми з нею вдвох чудово здружилися; вона дуже мила. Ви пам’ятаєте, що ви менi порадили минулого липня, га, панотче?

о. Семюел (суворо). Пам’ятаю. Я тобi радив подужати власнi лiнощi й легковажнiсть i навчитися якої-небудь чесної професiї, щоб жити з своїх власних заробiткiв, а не з моїх.

Френк. Нi, про це ви подумали тiльки потiм. Насправдi ж ви сказали, що коли я не маю нi розуму, нi грошей, то хай менi стане в пригодi хоч моя врода й дасть менi жiнку, яка б мала те й друге. Ну, то слухайте: розум у панни Ворен є, ви цього не зважитеся заперечувати.

о. Семюел. Розуму ще не досить.

Френк. Звiсно, треба ще грошей...

о. Семюел (суворо уриває). Я не грошi мав на увазi, сер. Я думав за вищi речi, становище в суспiльствi, наприклад.

Френк. Це менi байдуже.

о. Семюел. Зате менi не байдуже.

Френк. Хiба то ви маєте з нею одружитися? В кожному разi вона все одно, що закiнчила Кембрiджського унiверситета; а грошей вона, здається, має стiльки, скiльки хоче.

о. Семюел (з легким натяком на дотеп). Навряд чи вона має стiльки, скiльки ви захочете.

Френк. Хiба вже я стiльки розкидаю грошей? Я живу собi тихо, не п’ю, граю мало й не упадаю так за дiвчатами, як ви, коли ви були моїх лiт.

о. Семюел (гримає). Мовчiть, сер.

Френк. Адже ви самi менi казали, коли я виробляв усi тi безумства, закохавшись у редгiльську кельнерку, що ви колись запропонували якiйсь жiнцi 50 фунтiв за листи, якi ви писали їй, коли...

о. Семюел (ужахнувшись). Тихше, Френку, благаю тебе. (Боязко позирає навкруги. Не побачивши нiкого поблизу, вiн набирається духу й знову гримає, але вже тихшим голосом). Це не по-чесному: ти користаєшся з того, що я тобi розповiв для твого ж таки добра, щоб урятувати тебе вiд помилки, яку ти спокутував би потiм цiле життя. Помилки твого батька хай будуть тобi пересторогою, а не виправданням твоїх власних помилок.

Френк. Ви коли чули анекдот про герцоґа Веллiнгтона та його листи?

о. Семюел. Не чув, сер, i не хочу слухати.

Френк. Старий залiзний герцоґ не викинув на вiтер 50 фунтiв, не такий вiн удався. Вiн тiльки написав: «Люба Дженнi! Оголосiть листи друком, i кат з вами! Ваш друг Веллiнгтон». Отак i ви повиннi були зробити.

о. Семюел (жалiсно). Френку, мiй хлопче, коли я писав тi листи, я дав цiй жiнцi владу над собою. Коли я тобi розповiв це все, то я дав i тобi, мушу з жалем сказати, певну владу над собою. Вона вiдмовилася вiд моїх грошей з словами, яких я повiк не забуду: «Знання — це влада, — сказала вона, — я не продаю влади». Тому вже понад двадцять рокiв, i вона нi разу не скористалася зi своєї влади, нi разу не завдала менi й однiєї прикрої хвилини. Ти поводишся зо мною гiрше, нiж вона, Френку.

Френк. Ну, то що з того? Хiба ви їй так дошкуляли вашими щоденними проповiдями, як менi?

о. Семюел (вражений майже до слiз). Залишаю вас, сер. Ви непоправнi. (Повертається до ворiт).

Френк (зовсiм байдуже). Скажiть удома, що я не прийду пити чай. Зробiть менi цю послугу, панотче. (Іде до котеджу: йому назустрiч виходить Вiвi, а за нею Пред, Крофтс i панi Ворен).

Вiвi (до Френка). Це ваш батько, Френку? Я так хочу його бачити.

Френк. Гаразд. (Гукає батьковi). Панотче! (о. Семюел знову повертається, нервово мнучи в руках капелюха. Пред пiдходить з протилежного боку, сяючи чемнiстю. Крофтс походжає коло ґамака й вдаряє по ньому цiпком, розгойдуючи його. Панi Ворен зупиняється на порозi й дивиться на священика ошелешеними очима). Дозвольте вiдрекомендувати: мiй батько, — панна Ворен.

Вiвi (пiдходить до священика й вiтається). Дуже рада вас тут бачити, пане Ґарднере. Дозвольте познайомити всiх. Пан Ґарднер, — пан Френк Ґарднер, пан Пред, — сер Джордж Крофтс, i… (тимчасом як чоловiки здоровкаються, панi Ворен з раптовим вигуком пiдбiгає до отця Семюела).

Панi Ворен. Та це ж Сем Ґарднер! Вiн висвятивсь на попа! Ви нас не пiзнали, Семе? Он стоїть Джордж Крофтс, нiтрохи не змiнився. То ви мене пам’ятаєте?

о. Семюел (червоний, як рак). Я... кх-кх...

Панi Ворен. Авжеж пам’ятаєте. У мене ще й досi є цiлий альбом ваших листiв; я на нього натрапила цими ж таки днями.

о. Семюел (так знiяковiв, що аж жаль бере дивитись). Здається, маю честь... панна Вевезор...

Панi Ворен (шпарко поправляє його, голосно шепочучи). Тихше! То все дурницi. Звiть мене панi Ворен. Хiба ви не бачите, що тут моя дочка?

Дія друга

Свiтлиця котеджу. Поночi. В переднiй стiнi котеджу те саме вiкно, що в першiй дiї, тiльки вже не iз захiдного краю кону, а зi схiдного, бо дiя вiдбувається не знадвору, а в хатi. Завiси на вiкнi спущенi; лiворуч вихiд на ґанок. У лiвiй стiнi дверi до флiгеля. Трохи далi попiд цiєю самою стiною мисник; на ньому свiчка та сiрники, а поруч стоїть, спершись цiвкою на мисник, Френкова рушниця. Посеред свiтлицi стiл iз запаленою лампою. Книжки та приладдя до писання панни Вiвiан — на бюрку праворуч вiд вiкна, попiд стiною. В правому кутку коминок i канапа; вогню в коминку нема. По обидва боки стола два стiльцi.

Дверi котеджу розчиняються; крiзь них видно чудове зоряне небо. Знадвору увiходить панi Ворен, кутаючи плечi в шаль, позичену в панни Вiвiан, слiдом за нею Френк. Утомлена вiд прогулянки, вона зiтхає з полегкiстю, витягає шпильку з капелюха, знiмає його з голови, потiм iзнов устромляє в нього шпильку й становить на стiл.

Панi Ворен. Господи милосердний! Не знаю, що гiрше тут на дачi, чи гуляти, чи, вдома сидячи, нудитися. Тепер би добре приготувати вiскi з содовою, та де тутечки знайдеш усi цi