Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

Взуття було неперевершене, шкіряне зі спеціальною ортопедичною устілкою. «Бігати Берліном у таких — саме задоволення, — думала Наталя раніше, коли чистила хазяїнове. — От би мені таке… Але ж дороге, зараза!»

— Купиш? — перепитала, встаючи.

Вона рефлекторно задерла светра, аби підтягнути джинси, що з’їхали з талії.

— Що це? — здивовано запитав Йошка, тицьнувши Наталці мало не в пупа.

«Боже! — засоромилася жінка й обсмикнула светра. — Там же в мене мотузок». Наталка підперезувала штани біленьким мотузочком, шкодувала грошей на пасок, а ці кляті штани все спадали. Купила їх на барахолці за копійки. Чи то вона схудла, чи джинси з лайкрою розтяглися, біс його зна. Але факт залишився фактом — штани сповзали, з цим потрібно було щось робити. Недовго думаючи, Таша використала мотузок. Думала — тимчасово, але ця тимчасовість розтяглася чи не на півроку.

Німець довго сміявся, тоді прибіг до українки з камерою й попросив сфотографувати. Для нього така побутова справа виявилася проявом неабиякої фантазії.

— Я не буду фоткати обличчя, лише цей сегмент, — запевнив.

Закінчивши, приволік класного шкіряного ременя, який коштував для робітниці захмарних грошей, та простягнув його жінці. Та поміняла його на мотузок, яким Йошка показово підв’язав невеличке деревце, що росло в діжці на балконі. Ремінь виявився вдвічі більшим за Ташину талію. Йошка, використовуючи не притаманну йому винахідливість, відрізав садовими ножицями зайвий шмат, пробив спеціальним приладом дві дірочки й, задоволений собою, власноруч вклав паска Таші в лямки джинсів. Жінці здалося, що він надто гаряче дихає в її оголений живіт. Чоловік, зігнувшись, вдавав, що пасок важко пропхати крізь лямочки. «Аби лише не казав, скільки цей ремінь коштує…» — подумала.

— Цей ремінь… — почав Йошка, супроводжуючи Ташу за двері. Але чомусь не продовжив, а змінив тему: — Наступного разу їдемо за «камперами». Чюс[49]! — попрощався й зачинив двері.

Таша знала, що він зараз дивиться у вічко. Тому, аби полоскотати чоловікове его, демонстративно підняла кофтину і, прицмокуючи язиком, роздивлялася подарунок, допоки ліфт не під’їхав до шостого поверху.

Сидячи вдома за чашкою трав’яного чаю, насолоджувалася перспективою отримати круту взувачку. Її думки перебило гудіння мобільного, який був виставлений на віброрежим. Дзвонив Йошка. Несамовито кричав на все горло:

— Куди ти поділа гусячий жир? Гусячий жир, гусячий жир!

Оскільки Наталка не могла зрозуміти, що він хоче, старий тричі повторив словосполучення, думаючи, що жінка не втямить, що таке гуска і що таке жир.

Крізь сльози Йошка пояснив, що на столику в кухні стояла глибоченька мисочка, а в ній — гусячий жир. Він, мовляв, минулої середи смажив гуску, яку в елітному магазинчику купив за скількись там євро. Жир, що стікав, хлюпаючи й булькаючи, з цієї елітної гуски, він, Йошка Шумахер, власноруч збирав у ту глибоченьку мисочку. Вона, та глибоченька мисочка, з Божою допомогою простояла майже тиждень на столі, нікого не чіпала, а тепер пан німець не може її знайти. Єдина, хто могла кудись запроторити гусячий жир, — Таша, яка сьогодні працювала без керівництва, без порад і вказівок. І тепер у нього більше немає гусячого жиру. Жиру! Гусячого! У глибоченькій мисочці. І так по колу зо п’ять разів.

Тим часом, допоки пан Шумахер оповідав сам собі історію гусячого жиру, Наталка вигадувала, що б таке збрехати, аби не довести хазяїна до інфаркту. Адже це вона вилила той клятий жир. Вихлюпнула його в унітаз, змила й забула. Ну, навіщо, скажіть, будь ласка, в помешканні мільйонера знадобилася глибоченька мисочка смердючого жовтого гусячого жиру, якому виповнилося п’ять діб? «Може, він думав натирати ним свої старі кості? — розмірковувала Таша. — То я йому натоплю іншого».

— Я його викинула! — зважилася на зізнання Таша. — Якщо тобі він так потрібний, то я натоплю іншу глибоченьку мисочку.

— Він мені не потрібний ні на біса! — волав Йошка.

Таша зовсім спантеличилася, до того ж її «кампери» почали зникати за щільною димовою завісою гніву Шумахера. Ніхто нічого не казав кілька хвилин. Після трагічної паузи допит продовжився:

— Куди викинула? Навіщо? Яке мала право без дозволу?

— Не можна викидати жир до сміттєвого контейнера. Це заборонено! — відкрив таємницю пан Йошка. — Ти туди його жбурнула? — запитав вкрадливо, а голос помітно тремтів.

— Ні! — бадьоро відповіла Таша.

— Знаю! Я перевіряв, — погодився німець.

«Ого! До смітника лазив. Це круто!»

— Я його вилляла в туалет, — сказала весело й знову подумала про шкіряне взуття.

— Вай-вей! — з напругою заверещав німець.

Таша навіть давала зуб, що він у цей час схопився обома руками за голову, бо чути було, як клацнула слухавка, отже, випала на підлогу.

— Я вилила в унітаз, — повторила Таша, думаючи, що німець щось не розчув або зрозумів неправильно.

— Вай-вей! — повторилося заклинання.

«Що воно, в біса, робиться? — подумки запитала українка. — Може, він з глузду з’їхав? Може, сьогодні в суді постановили, що він не мільйонер?..»

— Не можна в унітаз! — волав Йошка. — Не можна… Це ще гірше, ніж до контейнера. Це штраф… Це біда.

«Та в чому ж біда?» — не розуміла Наталка, яка спочатку подумала, а тоді й озвучила своє питання.

— У тому, дурна українко, що жир застигне в холодній воді унітаза й заб’є мені вивідну систему. У мене вже раз таке було. — І старий заревів як бик.

«Гіркий досвід!» — усміхнулася Таша й виголосила останню фразу, яка призвела до щасливої розв’язки цієї німецької трагедії:

— Я змила гарячою водою!

На тому кінці бездротового