Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

з ніжністю дивилася на молодого чоловіка, який зовсім не був схожим на гомосексуаліста: ні тобі підведених очей, ні нафарбованих нігтів, ні навіть якихось еротично-мазохістських трусиків-танга (Наталя знала про їх відсутність достеменно), ну хіба що глянцеві «Блу» та «Ду-унд-Іх»… Та то таке, особиста справа кожного. Гюнтер виглядав доволі мужньо, говорив баритоном, без будь-яких фальцетних ноток. Вдягався дуже вишукано, і це єдине, що могло викликати підозри щодо його орієнтації. Модний німець порадив Наталці один гарний магазин, де можна було купити якісний одяг задешево. До тієї крамнички потрапляли речі відомих фірмових брендів, не продані в сезон, їх випхала з перегонів за покупця нова колекція, але від цього речі не втратили своєї якості й актуальності.

— Не треба усім розповідати, де знаходиться цей магазин! — попередив Гюнт, як істинний адепт своєї віри.

І то правда: почавши кожному патякати про місце, де можна вдягатися «от кутюр» за смішні гроші, як зможеш виділятися з загальної маси людей, що не мають смаку? Таша давно вже прагла переодягтися, але все було шкода грошей на нове вбрання. Вона продовжувала оббігати Фрідріхштрассе задвірками. Отримавши півсотні на подарунок, твердо вирішила витратити їх саме за цим призначенням. Гюнтер написав друкованими літерами адресу магазина. Навзамін отримав від українки спонтанне запрошення до себе в гості:

— Я влаштовую вечірку.

— Але ж я буду в Індонезії.

— Ти повертаєшся наприкінці місяця? Так? Отож я саме на тридцяте й запланувала свято. Це нічого, що трохи не збігається з моїм днем народження… — Наталка щойно придумала все це. — У нас, в Україні, це традиція.

Таші закортіло зробити щось, аби Гюнт трохи розвіявся. До того ж у неї визрів план.

Гюнтер погодився, йому подобалося спілкуватися з українкою. Коли вона повідомила, що на вечірці буде багато її одноплемінників, ще більше забажав там побувати. Любив-бо нових людей.

Цього ж дня на тридцяте вересня в гості був запрошений і Вернер. Його кайданки та еротичні картини у квартирі на Цігельштрассе не давали Таші спокою й активізували здогади про приховане гейство пана Хльоста. План Наталі був простим — познайомити цих двох. Задля їхнього ж щастя!

6

Вівторки

Щоб дістатися до гера Йошки Шумахера, треба було витратити чимало часу, тож вівторки для Таші починалися з раннього пробудження. Вона відшукувала причини, аби якнайдовше не вилазити з ліжка. Вже й не спала, але відмовки одна краща за іншу все народжувалися та плодилися. Бувало, навіть тяглася до телефону, щоби попередити про раптове фізичне виснаження чи вигадану недугу. Згадка про шелесткі купюри, котрих могла позбутися, вдовольняючи примхи змореного тіла, миттю виштовхувала гастарбайтерку з-під тонкої ковдри. Гроші вабили й кликали, заради них Наталя човгала в чортів голос до біса на роги. Від станції метро імені Рози Люксембург, двічі змінюючи лінії, їхала до західного району Целендорф, там кров з носа мусила встигнути на автобус, що курсував раз на півгодини, аби рівно о дев’ятій бути під дверима хворобливо пунктуального Йошки. Таша виходила з дому, вдягаючись на ходу, швидко йшла до метро, автобус наздоганяла, включаючи в собі спринтера, й підтюпцем добігала від зупинки до будинку гера Йошки. І було чого гнати, бо запізнення коштувало штрафів — одного-двох євро.

Наталка могла ті копійки запхати в дупу пришелепуватому німцю як у прямому, так і в переносному сенсі, але професійна етика, неписаний прибиральницький закон зобов’язував підкорятися будь-яким хазяйським забаганкам.

Йошка Шумахер любив похизуватися своїм іменем (еге ж, як у віце-канцлера) та прізвищем відомого гонщика. У невисокого шістдесятилітнього з гаком німчика об’єм талії (хоча хто її насправді заміряв?..) мав приблизно стільки ж сантиметрів, як і його повний зріст. Кучеряве сиве волосся на голові, бороді й грудях, прискіпливий і в’їдливий стариганський характер та звичка до безладу — прикметні риси Йошки Шумахера. Він замучив Ташу спогадами про свої втрачені мільйони та колишню дружину-балерину, яка, власне, тим мільйонам і дала раду. Щовівторка Таша вимушена була розпочинати свій трудовий день із роздивляння копії картини Веласкеса на всю стіну, столового срібла та порцелянових сервізів. Роздивляння це супроводжувалося багатослівними лекціями гера Шумахера, котрий до обіду сновигав по квартирі в сімейних трусах та халаті нарозхрист.

Найбільшою пристрастю Йошки Шумахера було куховарство і все, що з ним прямо чи опосередковано пов’язано. Подеколи, захопившись історичними розповідями, половину з яких Таша геть не слухала, підводив робітницю до непоганого холодильника й, наче консультант-продавець, перелічував усі плюси цього технічно досконалого апарата.

Все перелічене, за винятком колишньої дружини-балерини, вміщувалося в типову трикімнатну квартиру з видом на озеро, де сумно колихалися припнуті до берега чужі катери. Вони не давали Йошці спокою саме тим, що були чужими, а не його. В Ташиному умовному записнику, який містився в її голові, цей німець звався Мільйонером. Він повсякчас торочив їй саме про таку свою особливість і відмінність від інших смертних.

На стінах, окрім кількох непоганих репродукцій Дега та згаданого вже шикарного Веласкеса, висіли газетні вирізки в дерев’яних позолочених рамах під склом. Кожна містила декілька шпальт, дві навіть супроводжені фотографіями. Якщо вчитатися в ці зразки старої періодики в пошукові знайомих реалій, на кожному з артефактів віднаходилося ім’я Йошки Шумахера. Вирізки були від руки датовані вісімдесятими роками минулого століття. Без пояснень, які й давав Йошка, у молодому підтягнутому чоловікові на фотографіях не варто було й пробувати впізнати хазяїна цієї квартири.

— Це коли мене арештували у Східному Берліні! — хвалькувато зізнавався й дивився на реакцію.

Таша знала: потрібно вдавати, що вона боїться. Так і робила… щовівторка. Потім вкотре слухала історію гера Шумахера, потай зиркаючи на годинник і на купи сміття, котрі ще треба буде прибрати.

Мільйонер працював фотокореспондентом у «Ді Вельт»[45]. Ну, ще коли був отим, молодим та худорлявим чорнявчиком. Щось йому в буремні вісімдесяті штрикнуло в печінку, й він гайнув через Берлінську стіну до НДР. Хоробрий фотокор не підкопував тунель і не кидався грудьми на охоронців, озброєних автоматами Калашникова. Він просто поїхав, а краще сказати — пішов до своїх далеких родичів. Заразом вирішив пофотографувати, зафіксувати важкі будні одноплемінників, пригноблених соціалізмом. На тому боці встиг лише