Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

— Це я! — весело прозвучав голос Вернера. — Попереджувальний дзвінок!

«Цивілізовані люди, бляха-муха, — посміхнулася про себе Наталя, — бояться, аби не застукати на місці злочину…»

На слові «дзвінок» німець саме увійшов, не знімаючи взуття, до кімнати. З його рук, як таке часто показують у гостросюжетних фільмах, випав жовтий паперовий пакунок, а по підлозі розсипалися помаранчі й брюссельська капуста. Наталка відразу заходилася збирати овочі-фрукти. Насправді вона просто хотіла сховати очі, бо думала, що хазяїн із розпачу випустив продукти додолу.

— Це екстраординарно! — заверещав Вернер щодуху й підхопив Наталю. — Це екстраординарно! — ще раз вигукнув та поцілував її в лоба.

Він був такий збентежений, почав возити столика туди-сюди, влягався на ліжко і з нього дотягувався до клавіатури, брав зі столика дистанційний пульт і вмикав-вимикав телевізор, гладив шафку, наче улюблену тваринку, й захоплено всміхався Наталці. Тоді вручив їй п’ятдесят євро, вклонився доземно і вже з ліжка побажав гарного вечора. Жінка зачинила двері й, зітхнувши, попрямувала, стомлена, додому, на ходу чіпляючи ключа на зв’язку, де вже було їх два — один від дому, інший від квартири Гюнтера, а тепер іще й цей — Вернерів.

Понеділки свої вона любила. Називала їх «вергюнт». Так і казала Микиті телефоном:

— Гроші тобі надішлю десь у вергюнт, — що мало означати «в понеділок».

Чоловік не надто переймався, що вона мала на увазі, думав, що то так по-німецьки звучить «понеділок». Стримуючи роздратування, вимагав, аби жінка не відкладала на завтра таку важливу справу.

— Тут уся робота стоїть! Ти що там, у своїй Німеччині, не заробляєш? То їдь назад до Португалії! — дозволяв собі підвищувати на дружину голос.

Через півроку Ташиного хазяйнування оселі пана Джачека й пана Хльоста перетворилися на взірці холостяцьких халуп. Поступово картонні меблі Вернера поступилися місцем дерев’яним. Гер Хльост щопонеділка залишав Таші чергового конструктора, якому та дуже вправно давала раду. На додачу гастарбайтерка отримувала цидулку з побажаннями гарного дня, гроші у розмірі двадцяти п’яти євро та оригінально оформлений пакуночок із цукерками. Вернер був художником, але не таким, що малюють чи ліплять скульптури, а вільним, як сам розповідав. Він був носієм ідей, які й продавав тим, хто їх не мав або кому бракувало часу, аби їх народжувати. Цей німець переважну більшість часу перебував у своєму помешканні, а особливо останнім часом, коли тут стало так затишно. Але коли наставав понеділок і приходила чаклувати Наталка, його виносило з дому. Не хотів заважати, патякати під вухом. А можливо, через те, що йому подобалося уявляти, що він побачить цього разу, й дивуватися, вже побачивши.

З Гюнтером Наталка бачилася через кожні шість місяців, у проміжках — лише записки з подяками. Одного разу вирішила приготувати заклопотаному медику вечерю. Накрутила голубців, думала: «Як не сподобається — нехай викине». Таке пояснення й написала у цидулці-відповіді. З того часу щопонеділка тут готувалися вечері. Платню Гюнтер не спускав і не піднімав — тридцятка, хоч би що вона робила. Наталя заради спортивного інтересу вигадувала для цього чоловіка все нові й нові послуги. Якось зашила подерту сорочку і наступного понеділка посеред кімнати вже лежало три інших із відірваними ґудзиками та невеличкими дірочками.

— Ти, Ташо, просто чудо, — сповідався Гюнтер працівниці, сидячи біля неї на кухні. Жінка тим часом вправно прасувала, розкладаючи штани німця на дошці. Медик примостився на пральній машині й по-дитячому метеляв ногами. — Надья боялася бабратися в моїй шафі. — Він змовницьки підморгнув. — Вона туди за рік роботи жодного разу не залазила. Я, чесно кажучи, навіть не знаю, що вона тут робила. — Чоловік сором’язливо засміявся.

Цього дня він не поспішав на роботу, бо був перший день у відпустці. Після обіду мав вирушати до аеропорту. Відлітав до Індонезії на два тижні. Віддавав останні розпорядження:

— Будь ласка, Ташо, я залишу гроші й список, перед моїм поверненням купиш продуктів, завантажиш холодильник. — Відрахував сотню. — А це за два рази, — додав іще шістдесят. — А це… — знітився й почервонів, тримаючи п’ятдесят євро, — тобі на день народження.

Наталя здригнулася. Звідки він довідався? «Напевно, побачив на проїзному», — вирішила, зиркнувши на маленьку тумбочку в коридорі, на якій лежав її річний квиток на всі види транспорту. Наталя знала, що потрібно бути дуже обережною та законослухняною, не їздити зайцем, бо таким чином можна вскочити у халепу. Простеньке правопорушення спричинило б зацікавлення поліції, а далі розкриття таємниці нелегального перебування в Німеччині. Пластиковий проїзний містив відомості про особу та фотокартку. Наталя не встигла кинути його до торби й, увійшовши до квартири Гюнтера, жбурнула разом із ключами на цю тумбу. Вочевидь, чоловік, проходячи повз, розгледів її дату народження.

— Ти виглядаєш значно молодшою, — всміхнувся, коли жінка з подякою взяла подарунок. — Нікому не кажи, що тобі за сорок. Кажи — тридцять. Побачиш — усі повірять.

— Маленька собачка до старості щеня, — згадала своє улюблене прислів’я, яке стало її життєвим гаслом.

Наталя ще з минулих років, проведених у безпробудному гаруванні за кордоном, планувала, що настане така хвилююча мить, коли вона зможе влаштувати вечірку з приводу свого дня народження. Але як ти все це зробиш, коли живеш не на своїй території?.. І ось тепер, коли вона є майже власницею квартирки, можна собі дозволити таку примху. Хотілося назбирати якомога більше гостей. За час перебування у Німеччині Таша встигла познайомитися з багатьма людьми. Були серед них і українці, й росіяни, німці, звичайно ж, ті, у кого прибирала.

Гюнтер звірився якось Наталі, що в нього був друг, чи як у них там називається — коханий… Вони навіть вирішили одружитися на території сусідньої Голландії, де до сексменшин ставилися лояльніше. Але за три дні до урочистої події обранець Гюнтера загинув в автокатастрофі. Наталя