Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

                Таки тебе впіймаю я!

Ф а у с т

Не спокушай, не говори

І рани в серці не ятри!

Не розпаляй в душі безумній хоті

До ярої, незайманої плоті.

М е ф і с т о ф е л ь

Вона гада, що ти її забув уже…

Тобі ж, здається, байдужé.

Ф а у с т

І вдалині я все близький їй буду,

її повік не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп'ятого Христа,

Коли його торкнуть її уста.

М е ф і с т о ф е л ь

Бува й мені, що аж жижки трясуться

До сарн-близнят, що між лілей пасуться[73].

Ф а у с т

Геть, звіднику!

М е ф і с т о ф е л ь

                    Ну лайсь, нехай і так; про мене!

Створивши хлопця й дівку, Бог

Докупи тут же звів обох,

Щоб сповнили покликання священне.

Тяжка біда мені з тобою!

Та я ж до милої покою,

А не на смерть тебе веду.

Ф а у с т

Що за небесний рай — її обійми!

Нехай вона мене в них палко прийме!

Чи ж я забув її біду?

Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

Недолюдком без просвітку й мети,

Неначе водоспад, що в льоті карколомнім

Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…

А ось вона — в невинності дитинній

На тихому альпійському лужку

Жила собі в своїй хатині,

Як у малесенькім світку.

І я, богомерзенний,

На тім не перестав,

Що скелі величенні

На друзки розбивав!

Я ще й її життя розбив зухвало!

Ти, пекло, цеї жертви вимагало!

Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!

Що мусить буть, хай збудеться притьмом,

Нехай судьба її впаде й мене роздавить,

Нехай загинемо разом!

М е ф і с т о ф е л ь

Знов закипів, в огонь метнувсь!

Йди, дурню, любку потішай!

В безвихідь головою ткнувсь

І думає: усьому край!

Хоробрим будь, дивися ширш!

Ти чортом вже помазався незгірш.

Ніде нічого гидшого не знаю,

Як чорт, що знизивсь до відчаю.

КІМНАТА ҐРЕТХЕН[74]

Ґ р е т х е н

(одна за прядкою)

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Де його нема —

Могильна тьма,

І білий світ —

Зів'ялий цвіт.

В голівоньці

Журба тяжка,

На думоньці

Печаль гірка.

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Я виглядаю

Його в вікно,

Я дожидаю

Його давно.

Ой коли б прийшов,

Хорош, ласкáв,

Пройняв очима,

Словом заграв,

Посмішкою

Зачарував,

Потиснув руку,

Поцілував!

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік…

До нього рветься

Душа моя,

Його обняти

Жадаю я,

І цілувати,

І любо мліть,

В його цілунках

І смерть зустріть.

САД МАРТИ[75]

М а р ґ а р и т а   й   Ф а у с т.

М а р ґ а р и т а

Пообіцяй же, Гайнріх!

Ф а у с т

                         Все, мій друже!

М а р ґ а р и т а

Скажи, як із релігією ти?

Ти серцем повний доброти,

А от до віри мов байдужий.

Ф а у с т

Облиш, дитя! Міцна моя любов;

Кого люблю — проллю за того кров,

А вірити не бороню нікому.

М а р ґ а р и т а

Ні, треба вірити й самому.

Ф а у с т

Чи треба ж?

М а р ґ а р и т а

                 Ох, щоб я на тебе мала вплив!

Ти ж не шануєш і святих дарів!

Ф а у с т

Шаную.

М а р ґ а р и т а

А приймати не приймаєш.

На службі, сповіді ніколи не буваєш.

Ти віриш в Бога?

Ф а у с т

А чи змога

Комусь сказать: «Я вірю в Бога»?

Чи ти в священика спитай,

Чи в мудреця про те — вважай,

Їх відповідь — мов глум.

М а р ґ а р и т а

                             То ти не віриш?

Ф а у с т

Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.

Хто б міг назвать його

І так признать його:

«Я вірю в нього»?

Чи не відчуть його

І відметнуть його:

«Не вірю в нього»?

Всеобіймитель

І вседержитель,

Хіба ж не обіймає, не держить він

Тебе, мене, себе?

Хіба ж над нами не склепіння неба?

Хіба ж під нами не земная твердь?

Хіба ж нам не зоріють

Привітно зорі вічні?

Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?

Хіба ж усе це не пройма

Твій ум і серце,

Не віє в вічній таємниці

Незримо й зримо вколо тебе?

Наповни ж ним все серце, аж по вінця,

І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,

То зви його, як хочеш:

Любов! Блаженство! Серце!