Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Л і з х е н
От тобі й дожартувалась.
На шию парубку чіплялась!
З ним вона й на гулі,
З ним і на танцюлі,
Хотіла скрізь перед вести;
Пиріжком, вином її вгости;
Пишалась з своєї красоти,
Стиду і сорому не мала,
Дарунки від нього приймала.
А він лестив її, пестив,
Аж поки без вінка пустив.
Ґ р е т х е н
Сердешная!
Л і з х е н
Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночі, —
Вона ж воркує, стоючи
В садку з ласкавчиком своїм —
І нічка не змигнеться їм.
Тепер іди на покриття,
На привселюдне каяття[79].
Ґ р е т х е н
Він, певне, жениться на ній.
Л і з х е н
Нема дурних! Та він же зух —
Ще знайде сто таких красух;
Уже відкинувсь.
Ґ р е т х е н
Одурив!
Л і з х е н
А хоч би славу і покрив,
То хлопці зірвуть з неї вінця.
А ми їй — січки під ворітця[80].
(Пішла).
Ґ р е т х е н
(сама, вертаючись додому)
Як сміло я колись судила,
Як дівчина яка зблудила!
Як я словами гріх діймала,
Що й слів на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бідну покритку виню.
Яка була в мені пиха!
І ось — сама не без гріха.
Та все, що в гріх мене ввело,
Ох боже, любе й миле було!
БІЛЯ МІСЬКОГО МУРУ[81]
У ніші муру статуя Mater dolorosa[82], перед нею глечики з квітами. Ґ р е т х е н стромляє свіжі квітки в глечики.
Ґ р е т х е н
О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!
Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш святого сина смерть.
Отця зовеш ти
Й зітхання шлеш ти
До неба, скорби повна вщерть.
Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає —
Видно лиш тобі одній!
Чи то б куди пішла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.
Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для тебе рвала їх.
Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.
Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!
НІЧ[83]
Вулиця, біля дверей Ґретхен.
В а л е н т и н
(солдат, брат Ґретхен)
Коли, бувало, на гульні
Товариші мої п'янí
Почнуть хвалить та величать
Своїх улюблених дівчат,
П'ючи хильцем, щоб та хвала
Іще міцнішою була, —
Сиджу я нишком у кутку
І чвань ту слухаю грімку,
А там всміхнусь, розгладжу вус
І, повну взявши, було, озвусь:
«Ну що ж, усякому своє!
Та де в краю дівчина є,
Щоб Ґретці-сестриці рівня була,
Щоб їй водиці подать могла?»
Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки,
Аж гук устане: «Правда його!
Вона — окраса дівоцтва всього!» —
І поніміють всі хвальки.
Тепер до чого ж довелося!
Дерись на стіну, рви волосся!
Усяка погань шпильки пускає,
Киває, моргає, плечима стискає,
Й на кожен закид, кожен закив
Мовчи й печи, мов злодій, раків!
Хоч їх усіх поб'ю на рам'я,
А все ж брехні їм не завдам я.
Це хто ж іде? Ще й крадькома…
Їх двоє, сумніву нема.
Коли це він, той шалапут,
То я йому зроблю капут!
Ф а у с т, М е ф і с т о ф е л ь.
Ф а у с т
Отак як там, в каплиці, за вікном
Проблискує лампадка невгасима,
А далі ледве-ледве блима,
І тьма згущається кругом, —
І в мене в серці споночіло.
М е ф і с т о ф е л ь
А в мене якось ниє тіло,
Мов у кота, що по щаблях,
По ринвах крадеться на дах;
А на душі вже так цнотливо…
Злодійкувато й похітливо…
То вже по жилах жбуха, б'є
Вогонь Вальпуржиної ночі[84],
Що післязавтра настає, —
Тоді й до сну байдужі очі.
Ф а у с т
А скарб тоді підніметься мені,
Що он мигоче в глибині?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, ти зрадієш — не сказати;
Казанчик вигулькне пузатий:
Я якось зазирнув згори —
Які там гарні таляри!
Ф а у с т
А там нема якихсь окрас
Для любої моєї кізки?
М е ф і с т о ф е л ь
Чому ж, я бачив там якраз
Чудових перел зо три низки.
Ф а у с т
Гаразд! Не хочеться мені
Іти до неї впорожні.
М е ф і с т о ф е л ь
Чого ж на себе нарікати,
Як можна й даром скуштувати?
Ось зорі сповнили всю неба глибину,
Нам можна