Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
В однім битті, в однім чутті,
Як я ім'я йому не знаю, —
Тоді я у світи усім єством ширяю
І слів найвищих добираю.
І пломінь той, що в нім згораю,
Я вічним, вічним називаю —
Невже то лжа, слова пусті?
М е ф і с т о ф е л ь
Таки я прав!
Ф а у с т
От, щоб ти знав,
Не хочу я надсаджувати груди;
Хто має язика і хоче правим бути, —
То той і прав.
Ходім! Обрид цей вічний спір мені.
І згоден я — хоч правий ти, хоч ні.
САД[67]
М а р ґ а р и т а під руку з Ф а у с том, а М а р т а з М е ф і с т о ф е л е м гуляють по саду.
М а р ґ а р и т а
Я бачу, ви, жалкуючи мене,
Знижаєтесь — мені аж сором.
Життя, напевне, мандрівнé
Навчило вас не буть суворим.
Не для таких досвідчених людей
Убожество моїх простих речей.
Ф а у с т
Один твій зір, одне слівце твоє —
Чи ж де дорожча мудрість є?
(Цілує їй руку).
М а р ґ а р и т а
Та чи подоба ж вам ту руку цілувати?
Вона негарна, шкарубка.
Мені доводиться усього пильнувати,
А мати строга ще така.
Проходять.
М а р т а
Ви так ото й мандруєте весь вік?
М е ф і с т о ф е л ь
Така у нас вже служба подорожня!
Буває — так у іншім місці звик, —
А залишитися не можна.
М а р т а
Хай молодий іще літа
Метеликом з країни до країни;
А вбившись у такі літа,
Старим бурлакою брести до домовини —
Це справа вже зовсім не та.
М е ф і с т о ф е л ь
Та я вже й сам, признатись, потерпаю.
М а р т а
Тож, паночку, робіть, що я порáю.
Проходять.
М а р ґ а р и т а
Аби з очей, то вже й з думок.
Хоч ґречність вас і прикрасила,
У вас розумних друзів сила,
Мені до них — як до зірок.
Ф а у с т
О серце, вір, те, що розумним звуть, —
То інколи обмеженість пуста.
М а р ґ а р и т а
Як?
Ф а у с т
Ах, свята невинність, простота —
Ніяк собі ціни не пізнають!
Сумирність, лагідність — що краще є в природі?
Ці найкоштовніші з окрас…
М а р ґ а р и т а
Хоч раз мене згадайте при нагоді,
А я про вас гадатиму всякчас.
Ф а у с т
Не часто ходиш ти гуляти?
М а р ґ а р и т а
Та в нас хазяйство не яке,
Але, нівроку, клопітке:
В нас наймички нема; сама вбирай у хаті,
Сама вари й печи, сама і ший, і мий,
А мати в мене ще такі чепуркуваті,
Що боже крий!
А стан у нас не дуже і скрутний;
Таки не гірш, як у людей, достаток:
Од батька нам оставсь порядний статок —
Будинок свій, садок при нім густий.
Тепер уже спокійні дні настали;
В солдатах братик мій[68],
Сестричку поховали…
Мені з тим дитинчам був клопіт немалий,
Та я б воліла з ним возитися і далі —
Воно…
Ф а у с т
Таке, як ти, було мов янголя…
М а р ґ а р и т а
Мене любило дуже те маля.
Воно знайшлось уже по смерті тата.
А мамі тяжко так прийшлось —
Вже думали, що їй більш рясту не топтати,
Але таки очуняла якось.
Куди вже їй було гадати
Те пташенятко годувати!
От я й давай його тоді
Поїть на молоці й воді…
В моїх руках воно й росло —
Таке гарнесеньке було…
Ф а у с т
Ти щастя чистого зазнала.
М а р ґ а р и т а
Та й горя гіркого немало.
Вночі, було, по десять раз встаю
Я до колиски немовляти;
І напою,
Й візьму до себе, і давай люляти;
А як кричить, беру я лялечку свою
Та й ну по хаті взад-вперед гуляти…
А вранці вже над ночвами стою,
А там базар, а там в печі попорай —
І так щодня, сьогодні, як і вчора.
Отак-то, паночку, доводиться усяк.
Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак.
Проходять.
М а р т а
Все винуваті бідні ті жінки,
Все кривдять їх старі холостяки.
М е ф і с т о ф е л ь
Як хто натрапить на таку, як ви,
То зразу вийде дур із голови.
М а р т а
Признайтеся, ви, може, щось найшли вже?
Комусь таки ви серце віддали вже?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, власний дім і добра жінка нам,
Як той казав, — то скарб усім скарбам.
М а р т а
Та я не те; чи вже ви почували?
М е ф і с т о ф е л ь
Мене завжди і всюди шанували.
М а р т а
Та ні, всерйоз траплялось вам любиться?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, жартувать з жінками не годиться.
М а р т а
Не зрозуміли ви!
М е ф і с т о ф е л ь
Це дуже жаль мені.
Але я зрозумів, які ви приязні.
Проходять.
Ф а у с т
То ти мене впізнала враз,
Як тільки ми зайшли до вас?
М а р ґ а р и т а
